**8 березня, сьогодні**
З самого ранку мене трусило. Не від холоду – від злості. Я стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримати роздратування. Сьогодні – жіночий день. Мав би бути спокійним, але замість цього знову їхати до свекрухи. А це значить – натягнута усмішка, підколювання, претензії й вічне почуття провини, яке вона вміла викликати ідеально.
— Оленко, знову з кислою мину? – буркнув Микола, застібаючи куртку. – Тільки не кажи, що не хочеш їхати.
— Ти справді не здогадуєшся чому? – прошипіла я крізь зуби. – Знову буде чіплятися, докоряти, розповідати, як я погано виховую Дениса, і навіть не поцікавиться, як я почуваюся. Хоч би раз згадала, що я працюю з ранку до ночі, а всі клопоти про дім – на мені.
— Ти ж з хати не виходиш, – хмикнув він.
— А ти думаєш, працювати вдома – це валятися на дивані? Може, у нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?
Микола образився. Він не звик, що я нагадую йому про гроші. Хоча правда була на моєму боці: мій заробіток дизайнерки-фрілансера втричі перевищував його охоронську зарплатню.
— Може, ти сам поїдеш? – спробувала я ще раз.
— Сьогодні свято, Олено. 8 Березня. Ти не можеш просто проігнорувати мою матір.
За дві години ми вже сиділи в однокімнатній квартирі Надії Павлівни у Броварах. В кутку, на розкладному кріслі, гортала журнал Настя – двадцятирічна племінниця Миколи, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому. Ми з Настею ніколи не знаходили спільної мови. І я не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.
— Ми тут з тітками порадилися, – сказала Надія Павлівна за святковим столом. – Квартиру свою я перепишу на Настю. У вас-то є житло, а їй – починати життя.
Через кілька днів документи оформили. Але з умовою, що Настя заселиться лише після смерті бабусі. Доля, як завжди, вирішила інакше – через три тижні Надія Павлівна перенесла важкий інсульт. Вона вижила, але більше не могла обходитися без допомоги.
— Маємо переїхати до мами, – категорично заявив Микола. – Вона сама не впорається.
Я проковтнула жаль. Ми справді переїхали. Тільки весь догляд за свекрухою – годування, миття, прибирання, зміна білизни – лягли на мене. Микола йшов на роботу, Настя – на навчання й до хлопця. А я і працювала, і тягнула весь дім, і ще сиділкою стала.
— Миколо, може, Настя допомагатиме? Адже квартира тепер її, – не витримала я одного вечора.
— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж його приводити. До речі, ти ж вдома сидиш.
— Вдома. Працюю. І все тягну сама.
— Набридло, так? – усміхнувся він. – Моя мати – і ти доглядатимеш. Ти ж не кинеш її?
— Це твоя мати. А мені – свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю матір’ю точно не доглядав. Тож найми сиділку.
— Ти їй заплатиш?
— З її пенсії. Або зі своєї зарплати.
— А тоді ти мені навіщо? – холодно сказав він. – Іди, подивись, як вона.
Тієї ночі я лежала, дивлячись у стелю. Думки крутилися в голові, ображені. Він просто використовує мене. І як жінку, і як робітницю, і як сиділку. Настя – спадкоємиця – навіть не з’являється. А я ламаю себе щодня.
Вранці, поки Микола пішов на роботу, я зібрала речі. Взяла сина за руку й повернулася до нашої квартири. Телефон вимкнула. Лише коротке повідомлення надіслала: *«Мені набридло бути всім одразу. Удачі».*
Вечером приїхав Микола, лютий.
— Або повертаєшся, або я подаю на розлучення! – сипів він, блищачи очима.
— Як скажеш, – спокійно відповіла я. – Тільки тепер це я подам. Я не зобов’язана жертвувати собою заради чужої квартири й людини, яка ні разу не сказала «дякую».
— Дивись, щоб не пошкодувала!
— О, ні. Я вже пошкодувала. Що терпіла так довго. А тепер – свобода. Дякую тобі лише за Дениса.
Через місяць шлюб розірвали за обопільною згодою. Микола не просив вибачення. Я більше не телефонувала.
А через півроку мені розповіли, що Надія Павлівна померла. І Настя – та сама улюблена внучка, заради якої все й робилося – виставила дядька за двері, як непотрібний мебль.
Життя розставило все на свої місця. І я анітрохи не шкодую, що вчасно пішла.
**Урок:** Ніхто не вартий того, щоб ти себе ламав заради його вигоди. Іноді треба просто сказати «досить».
