Вечером, після важкої зміни в аптеці, я ледве пересувала ноги, мріючи лише про гарячий душ, м’яку піжаму та чашку чаю в тиші. Але не встигла навіть переодягтися, як почула дзвінок від чоловіка. Піднявши трубку, почула спокійний, без жодного сорому голос Тараса:
— Готуйся, Соломіє, сьогодні в нас гості. Приїхала Марічка — трохи погостить!
Все всередині мені стислося. Це навіть не прохання, не обговорення, а просто факт: «ти більше не господиня свого часу». Я здивовано мовчала. Яка Марічка? Чому мені ніхто не сказав заздалегідь? А, точно — його молодша сестра, яку я ніколи в житті не бачила і навіть не листувалася з нею. Чула лише пару історій — дівчинка з глушини Житомирщини, вчиться в десяті класі, ніби спокійна і господарна, мовляв, у селі з малку привчають до праці. Але одне — слухати про людину, а зовсім інше — коли вона без попередження вривається в твій дім.
Тарас, ніби нічого й не сталося, буркотів із нею на кухні, коли я зайшла. За столом вони вже пили чай, і Марічка почувала себе так, наче це її власна оселя. Після вечері вона з цікавістю почала оглядати квартиру — заходила у кожну кімнату, як у музей, а зупинилася біля нашої спальні, яка їй особливо сподобалася. Того ж вечора влаштувала там фотосесію, розклала мою косметику, навіть приміряла пару моїх прикрас. Я остовпіла.
— Марічко, вибач, але це моя особиста територія. Ти зайшла без дозволу і ще й чіпаєш мої речі. Мені це не приємно, — спокійно, але твердо сказала я.
Вона схилила голову, скривилася:
— Я ж не знала, що ви так реагуватимете… Просто хотіла подивитися, як ви живете.
Я мовчазно пішла в душ. Вже збиралася лягати спати, як раптом зрозуміла, що в домі не лишилося жодного пакетика чаю — мабуть, вони з Тарасом все випили. Залишилася без чаю, без спокою і — головне — без розуміння. А перед сном чоловік ще й додав:
— Подумай, як ми вихідні Марічку розважатимемо. Їй же буде нудно!
Я ледь стрималася. З якої речі я мушу міняти свої плани заради дівчини, яку бачу вперше? У мене на суботу були зустріч із подругою, яку не бачила майже рік. Планували шопінг, обід, прогулянку. І що тепер — все скасувати через приїжджого підлітка, якого навіть мати не супроводжувала?
Наступного дня, коли я ще тільки думала про сніданок, Марічка вже була нафарбована, у джинсах з блискітками і стояла біля дверей із телефоном.
— Ну що, йдемо? Я хотіла б у торговий центр, а потім, може, у ресторан?
Я подивилася на неї і спокійно відповіла:
— Знаєш, Марічко, у тебе є телефон із навігатором. Ось тобі запасний ключ — гуляй, де хочеш. Тільки, будь ласка, не відволікай мене.
— Що?! — у неї відкрився рот. — Я думала, ви з братом мені допоможете. У мене нема грошей — мама не дала, я розраховувала на вас…
— Прогулятися містом можна і без грошей. А якщо зголоднієш — холодильник знаєш де.
Мовчання. Вона сіла на кухні, наче образилася на весь світ. А я зібралася і поїхала до торгового центру. Просто тому, що більше не хотіла почуватися чужою у власній хаті.
До вечора приїхала вся родина. Я навіть не відразу зрозуміла, про що йдеться, поки не почався спільний розпил: чому я образила бідну дівчинку, чому не дала їй грошей, чому взагалі веду себе егоїстично. Ніхто навіть не дав мені слова сказати. Усі кричали. Марічка сиділа в іншій кімнаті, граючи роль жертви, яку я нібито принизила.
Я вислухала всіх, а потім сказала:
— Я не покоївка. Я нікому нічого не винна. Марічка мені ніхто. Я її не запрошувала. Грошей, які я заробляю, мені і так ледве вистачає. Якщо вам шкода небоги — зберіться всією родиною та забезпечте її розваги.
Тарас мовчав. Лише пізнього вечора, коли всі розійшлися, він тихо промовив:
— Ти права… Просто я не хотів сваритися з родичами.
Ось і вся історія. Я не егоїстка. Я просто жінка, яка хоче поваги. І якщо хтось вважає, що «родичка» — це автоматичний дозвіл на халяву та обслуговування, нехай спершу подивиться у дзеркало і запитає себе, чи гарно втручатися в чиєсь життя без запрошення.
