**Щоденник Оксани Іванівни**
Мені шістдесят два, і сьогодні я вирішила вилити на папір те, що ховаю глибоко в собі. Те, що ніколи й у думці не могла допустити. Те, від чого стискається серце від сорому, страху осуду і думки, що можу втратити останній зв’язок із дочкою.
Моя Світлана вже п’ять років живе в Польщі. Вона поїхала туди на навчання, а потім зустріла свого майбутнього чоловіка — поляка. На їхнє весілля я так і не потрапила — то лікарі не пускали через тиск, то візи затягували, а грошей на квитки не вистачало. Ми довго чекали зустрічі, але навіть коли народився онук Дениско (у них його звуть Деніел), я не змогла приїхати — то карантин, то папери, а потім знову робота…
Вперше я побачила його лише через два роки після народження. Уявляєте? Перший онук — довгоочікуваний, рідний! Я стільки разів уявляла цю мить: як обійму його, як заридаю від щастя, як він пальчиками торкатиметься моїх сідих пасмів, а я сміятимусь і гладитиму його м’яке волосся…
Але все пішло не так. Коли я взяла його на руки, відчула лише порожнечу. Холод. Він тягнувся до мене, як до знайомої тітоньки, але в грудях не було ні тепла, ні ніжності, ні тої любові, про яку пишуть у книжках. Я силкувалася — посміхалася, годувала варениками, співала колискові. Але це було наче не моє, наче я грала роль у чужій виставі.
«Це минується», — втішала я себе. «Він же ще зовсім малий, просто треба більше часу». Але час йшов, а нічого не мінялося. Я все так само нічого не відчувала. Іноді навіть ловила себе на думці: якби це була дитина сусідки, я б поводилася так само. Невже я така безсердечна? Що зі мною не так?
Коли Світлана з чоловіком і сином повернулися до Польщі, я… віддихнула з полегшенням. А потім вдарилася у жахливий сором. Як так? Це ж мій онук! Частинка моєї доньки! Хіба я маю право на такі почуття? Адже я мріяла бути бабусею, в’язала йому панчішки ще до народження, уявляла, як водитиму його до церкви, вчитиму літери…
А тепер живу з цією порожнечею. Не наважуюсь розповісти Світлані — вона точно не зрозуміє. Для неї це буде зрада. Та й як сказати таке? Що я не люблю її сина? Що не відчуваю жодного зв’язку? Наче ми з різних світів, і навіть ниточки між нами немає.
А учора вона подзвонила й радісно розповіла, що на Трійцю вони обов’язково приїдуть. Говорила, що Дениско вже трохи говорить українською і хоче розказати мені віршика. А я лише ківзала і відчувала, як у грудях з’являється холодок тривоги.
Як знову грати роль уважної бабусі? Як вдавати, що радію, коли всередині — пусто? Може, я просто стара і серце вже закостеніло? А може, я досі не пробачила Світлані її від’їзд, її шлюб з іноземцем, її нове життя, де для мене місця вже немає?
Не знаю. Лише дуже хочу зрозуміти: чи можна навчитися любити свого онука? Чи це почуття мусить спасільно прийти? Чому його немає? Що я роблю не так? Може, я просто не створена для цієї ролі? Чи це біль через розлуку з дочкою перетворився на байдужість до її дитини?
Якщо хтось відчував щось подібне — розкажіть. Чи приходила до вас любов до онуків не одразу? А якщо так — коли вона прокинулася? Як розтопити цей лід у душі?
Мені важко це писати. Але я не хочу до кінця життя бути ненастоящою. Хочу бути справжньою бабусею. Хочу любити. Хочу відчувати. Хочу, щоб мій Дениско одного дня сказав: «А в мене є бабуся. Найкраща на світі». А поки що я не знаю, як до цього дійти…
