Більше не пізнаю свого сина… Його дружина перетворила його життя на пекло.
Інколи мені здається, що втрачаю його — не тілом, а душею. Він ніби згасає на очах, втрачає себе, свою волю, свій характер. І все це — через жінку, з якою він живе. Через ту, що колись здавалася такою надійною і гідною, а виявилась… навіть слова не знайду, щоб не розридатись.
Олег одружився кілька років тому. Йому вже було за тридцять, за плечима — стабільна робота, кар’єрний зліт. Як раз тоді він став директором транспортної компанії тут, у Львові. Від першого шлюбу в нього був син, і я завжди думала, що другу дружину він обиратиме особливо уважно. Так, з Оленою все закрутилося швидко. Вона теж була ділова — володіла кількома крамницями, завжди зайнята, строга, без сантиментів. Але я не лізла в їхні стосунки. Головне — щоб йому було добре.
Перед весіллям Олена кілька місяців жила в нас. Я тоді ще подумала: дівка з характером, марно слова не кидає, у хаті порядок. Олег сяяв від щастя, казав, що знайшов ту саму. Весілля було скромним, але з душею. Подарунки, тости, квіти. Потім вони переїхали до окремої квартири.
Через кілька місяців Олена раптом заявила, що «їй вже час народжувати». Вік — не дівочий, час не чекає. Завагітніти спочатку не виходило, потім вона поїхала з подругою до Туреччини, а повернувшись, оголосила: «Я вагітна». Олег зрадів, а я відчула тривогу. Але знову мовчала.
Вагітність проходила тяжко. Олена була дратівливою, вибуховою. То плакала, то кричала. Олег дзвонив, питав, чи це нормально, що жінка так себе поводить. Я казала — гормони, буває. Сподівалася, що після пологів все налагодиться.
Але стало тільки гірше. На виписці зі шпиталю Олег приніс їй розкішний букет. Вона, не сказавши ні слова, викинула його у смітник прямо біля входу. Я глянула на сина — він стояв, збентежений, з опущеними плечима. А я не знала, обійняти його чи закричати від безсилля.
Потім вона почала йти «по справах», залишаючи мені онука. Я приїжджала, сиділа з малим. У Олени в домі був ідеальний порядок — усе за розкладом: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з якимось прихованим обуренням. Я почувалася чужою. Хоч і допомагала, і старань не шкодувала.
Минув рік, потім другий. Нічого не змінилося. Олег став іншим. Втомлений, пригнічений, ніби згаслий. Я намагалася розмовляти, а він усе звалював на втому. Потім зізнався: «Не знаю, як з нею жити. Вона завжди незадоволена. Їй усе не так». Він пробував говорити, питав, що трапилось, чим допомогти. У відповідь — крики, погрози: «Поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш».
Потім почалося пекло. Олена заборонила йому їздити у відрядження. Мовляв, «я не нянька, дитина твоя — сиди з нею». Олег звільнився з позиції директора, перейшов на віддалену роботу, взяв підробіток з гнучким графіком. Зарплата впала вдвічі. Олена почала докоряти, що тепер він «ніхто» і «сидить у неї на шиї». Хоч робив усе заради неї, заради родини.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Олена відмовила. Я все одно приїхала. Увійшла — і ледь не впала від побаченого. Олег із гарячим чолом, червоними очими мив підлогу й посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і зі злістю кинула: «А що, він повинен лежати? Я от теж із температурою на ногах була».
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотою душею, розумом, добротою — став тінню. Вона ламає його, вичавлює, знищує. А він усе терпить, усе пробачає. Не знаю, що робити. Говорити з ним — не слухає. Говорити з нею — марно. Вона — наче крижана брила. Боюся, що одного дня він просто не витримає. І втрачу його — вже назавжди.





