“Я не підписувалась бути мачухою — це не моє життя, не мій вибір”
Коли я познайомився з Олегом, він одразу розкрив карти: троє дітей від першого шлюбу, аліменти, щедрі подарунки дітям, плани купити кожній окрему квартиру. Мені було двадцять сім, йому — тридцять сім. Я знав, на що йду. Навіть більше — мені подобалося, що він не тиснутиме на тему дітей, адже я завжди вважав себе свідомо бездітним. Чайлдфрі — це мій чіткий вибір. Вільне життя, подорожі, робота, свій час.
Спочатку все було досить непогано. Олег орендував просторий будинок під Києвом, заробляв чудово. Діти — чемні, виховані, приїжджали на вихідні, залишалися ночувати. Я знаходив із ними спільну мову, ми разом дивилися фільми, готували щось смачне, вони ставилися до мене з повагою. Загалом, роль «приємного дядька на вихідні» мене влаштовувала. Ніхто нікому не заважав.
Так минало два роки. А потім… усе пішло шкереберть. Старшому синові виповнилося чотирнадцять, він встряв у конфлікт з матір’ю й буквально втік до нас. Олег, як завжди, на роботі з ранку до ночі, а я залишився один на один з бунтівним підлітком. Постійне клацання дверима, навушники на повну, грубі відповіді. У моєму домі з’явилася чужа дитина, яка поводилася так, наче я для нього ніхто — і вона мала рацію, адже я справді йому ніхто.
Минуло три місяці — і колишня дружина Олега «тимчасово» відправила до нас ще й молодших дітей. Мовляв, переїжджає до Львова, там нова робота, висока посада, трохи облаштується — і одразу забере дітей. Тільки ось «тимчасово» перетворилося на рік. Діти досі з нами. Жодних дзвінків, жодних натяків, що матір збирається їх повернути.
Тепер у моєму домі живуть троє чужих дітей. Старший ігнорує мене, робить усе навпаки, немов би я — обслуга. Середня не встигає з навчанням, щовечора доводиться сидіти з нею над домашнім завданням. Молодша — найменш проблемна, але її треба возити на гуртки, секції, олімпіади. І все це — на мені.
Я не підписував контракт на таке. Я не хочу бути нянькою, репетитором, водієм і кухарем у одній особі. Мені немає коли працювати. Я фрілансер, у мене були постійні клієнти, замовлення, стабільний дохід. Зараз — тиша. Люди просто перестали чекати, адже я завжди при дітях. Дні минають у метушні, побутових клопотах. А де в усьому цьому я?
Я намагався поговорити з Олегом. Спокійно, по-дорослому. Він киває, але відповідає одне й те саме: “Це мої діти, я не можу вигнати їх на вулицю”. І додає: “Ти ж розумієш, вони ж ні в чому не винні…” Так, не винні. Але й я — не винен. Я не народжував цих дітей. Я не обіцяв бути їм батьком. Я не готовий жертвувати своїм життям заради чиїхось помилок.
Останніми тижнями я ловлю себе на думці, що виходу немає. Тільки розлучення. Тільки свобода. Я втомився бути заручником чужої родини, чужих помилок, чужих дітей. Я не злий. Я просто людина, яка хоче жити своїм життям, а не нав’язаним кимось іншим. І якщо він цього не розуміє — значить, ми з самого початку говорили різними мовами.
…Я зрозумів одну річ: іноді бути добрим — це просто дозволити собі сказати «ні».
(запис із щоденника)
