Олена більше не хотіла жити не своїм життям.
Повернувшись додому пізно, вона зупинилася на порозі. За вікном вже запанували сутінки. Тримаючи в руках сумку, вона раптово твердо промовила:
— Я подаю на розлучення. Залишай собі квартиру, просто виплатиш мою частку. Вона мені не потрібна. Я їду.
Її чоловік, Борис, від несподіванки опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — запитав він, розгублено кліпаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Олена, дістаючи з шафи валізу. — Поки житиму у подруги на хутірці. А там буде видно.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо промовив:
— У вашому випадку прогноз невтішний. Максимум — вісім місяців… З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби в порожнечу. Місто гуло, світило сонце. У голові лунало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відсвяткую…»
На лавочку в парку біля неї сів дід. Мовчки насолоджувався осіннім сонцем, а потім несподівано почав говорити:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо відповіла вона.
— Отже, не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки «потім», що міг би ними життя заповнити. Та не вийшло.
Олена слухала й розуміла — усе її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який десять років як став чужим — зради, холодність, байдужість. Донька, що дзвонила лише за грішми чи послугами. А собі — нічого. Ні черевиків, ні відпочинку, навіть кави в кав’ярні на самоті.
Вона відкладала на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Всередині ніби клацнуло. Повернувшись додому, вона вперше сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Олена подала заяву на відпустку, зняла заощадження та поїхала. Чоловік намагався щось з’ясувати, донька дзвонила з проханнями — вона всім спокійно й твердо відповідала: «Ні».
На подругиному хуторі було тихо. Вона сиділа у кріслі, закутавшись у плед, і думала: навіщо так закінчувати? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
Через тиждень Олена вилетіла на море. Там, у кав’ярні біля берега, вона зустріла Юрія. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, хто що подумає.
— Давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я люблю тебе, Олено.
Вона кивнула. Чому б і ні? Залишилося так мало. Нехай буде щастя — навіть минуще.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кав’ярні. Донька спершу обурювалася, потім змирилася. Чоловік виплатив її частку. Усе затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Олено Василівно? — почувся схвильований голос лікаря. — Пробачте, ми помилилися… це були не ваші аналізи. У вас все гаразд. Просто перевтома.
Вона мовчала, а потім розсміялася — голосно, щиро.
— Дякую, лікарю. Ви щойно подарували мені життя.
Олена глянула на сплячого Юрія й пішла на кухню варити каву. Бо попереду у неї було не вісім місяців — а ціле життя.
