**Щоденниковий запис**
Тихенько вийшов у коридор і раптом побачив, як мій чоловік Денис непомітно пхає купюру в кишеню пальта своєї матері. Свекруха в той момент сиділа за нашим кухонним столом, мило базікаючи з гостями. Ця сцена застала мене зненацька, і я завмер, не розуміючи, що й думати. Чому Денис робить це потай? І чому я відчуваю себе так, наче мене обдурили у власному домі?
Ми з Денисом одружені вже п’ять років. Наш шлюб не назвеш ідеальним, але ми любимо одне одного й стараємося будувати спільне життя. Я працюю бухгалтеркою в невеликій фірмі, Денис — водій у транспортній компанії. Грошей вистачає, але розкошів не дозволяємо: платимо за квартиру, відкладаємо на ремонт авто, інколи вирішуємося на скромну відпустку. Свекруха, Надія Степанівна, живе в сусідньому районі. Часто заходить у гості, приносить домашні пироги, розповідає новини. Я завжди стараюся бути ввічливою, хоча її зауваження про те, як я готую чи веду господарство, іноді зачіпають.
Того вечора все було звично. Ми запросили друзів на вечерю, і Надія Степанівна теж прийшла. Я метушилася на кухні, готуючи салати та гаряче, Денис допомагав накривати стіл. Свекруха, як завжди, була в центрі уваги: жартувала, згадувала молоді роки, частувала всіх своїм фірмовим варенням. Гості сміялися, атмосфера була теплою. Та потім мені знадобилася ще одна тарілка з шафи в коридорі, і я вийшла. Саме тоді я й побачив, як Денис, озирнувшись, швидко засунув гроші в кишеню маминого пальта.
Я завмер. Серце закалатало, в голові закрутилися питання. Навіщо він це робить? Чому потай? Ми ж ніколи не приховували один від одного допомогу батькам. Я й сам іноді даю гроші своїй мамі, і Денис про це знає. Але він нічого не казав про те, що допомагає Надії Степанівні, та ще й так, щоб я не бачив. Повернувся на кухню, намагаючись не виказувати здивування, але всередині клекотіло. Свекруха продовжувала посміхатися, оповідаючи чергову історію, а я дивився на неї й думав: чи знає вона, що син щойно поклав їй гроші?
Після вечері, коли гості розійшлися, а свекруха пішла додому, я не витримав. «Денисе, я бачив, як ти клав гроші мамі в кишеню. Чому не сказав мені?» — спитав я. Він спершу збентежився, потім насупився: «Оленко, що за допит? Я просто допоміг мамі, вона просила на ліки». Я здивувався: «На ліки? Але ж міг сказати, ми б разом вирішили». Денис махнув рукою: «Не хотів тебе завантажувати. Це мої гроші, я сам розберуся».
Його слова вразили мене. Його гроші? Хіба в нас не спільний бюджет? Ми завжди обговорювали великі витрати, ділилися планами. А тепер виходить, що він потай допомагає матері, ніби я проти. Я згадав, як Надія Степанівна нещодавно хвалилася новою сумочкою, а ще раніше — поїздкою до подруги в інше місто. Невже Денис дає їй гроші не тільки на ліки? І чому вона бере їх, не кажучи мені ні слова, хоча сидить за нашим столом і їсть нашу їжу?
Я вирішив поговорити з Денисом ще раз, коли він заспокоїться. Наступного дня під вечерю я почав здалеку: «Ден, я не проти, щоб ти допомагав мамі. Але давай це обговорювати? У нас спільний бюджет, і я хочу знати, куди йдуть гроші». Він зітхнув: «Оленко, мамі соромно просити. Їй важко на пенсії, а я не хочу, щоб вона почувалася незручно». Я кивнув, але спитав: «А чому ти ховався? Хіба я ворог?» Денис помовчав, потім зізнався, що боїться мого невдоволення. «Ти ж іноді бурчиш, коли я витрачаю гроші», — сказав він.
Я задумався. Може, він правий? Справді, іноді можу проворчати, якщо Денис купує щось непотрібне, на кшталт чергової вудки, хоча стара ще ціла. Але допомога мамі — інша справа. Я б зрозумів, якби він сказав. Але його потаємність змусила мене почуватися чужим. А ще не міг позбутися думки, що Надія Степанівна знає про ці гроші й мовчить, продовжуючи ласкаво посміхатися мені.
Я вирішив поговорити зі свекрухою. Подзвонив їй і запросив на чай. Коли вона прийшла, я набрався сміливості: «Надіє Степанівно, я знаю, що Денис допомагає вам грошима. Я не проти, але мені неприємно, що це відбувається за моєю спиною». Вона здивувалася, але швидко знайшлася: «Олежку, я ж не просила, він сам дає. Я ж не винна». Її тон був настільки невинним, що я засумнівався: може, і справді дарма себе накручую?
Але ця ситуація не дає мені спокою. Я люблю Дениса, поважаю його матір, але хочу, щоб у нашій родині не було секретів. Ми з Денисом домовилися: тепер будемо обговорювати всі витрати, навіть допомогу батькам. Він пообіцяв бути відвертим, а я — не бурчати через дрібниці. Але в душі лишився осад. Я дивлюся на Надію Степанівну, коли вона приходить до нас, і думаю: чи щира вТа все ж таки вірю, що з часом ми навчимося бути чеснішими один з одним, і ці тисячі в кармані пальта вже не будуть стояти поміж нами.
