– Алло, Марічко, не можу багато говорити, тут Олега б’ють… – ці слова впали як грім серед ясного неба. Марійка застигла, стискаючи телефон у руці. Серце забилося швидше, адреналін розлився крів’ю. Вона навіть не встигла запитати, як зв’язок обірвався. Чоловік пішов увечері з другом у корчму випити пива після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Марійка кинулася до дверей, схопила ключі та вибігла на вулицю. По дорозі телефонувала чоловікові, але він не відповідав. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті їй вдалося додзвонитися до його друга, який опинився свідком події.
– Якого біса ти його покинув?! – кричала вона в трубку, ледве стримуючи сльози. – Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!
Друг намагався виправдатися, незграбно пояснюючи, що злякався та вирішив повідомити Марійку, щоб вона знала. Його голос тремтів, але це лише розпалювало її гнів.
– Тобі встиглося в куточок відійти, так? А мій чоловік там сам залишився! Ти взагалі розумієш, що коїш?! – продовжувала вона, не даючи йому вставити слова.
Вона помчала на місце, сподіваючись встигнути. Але коли прибігла, нікого вже не було. Поліцейська машина забрала її чоловіка в невідомому напрямку. Марійка залишилася серед вулиці, почуваючись безпорадною.
Наступного ранку вона пішла до відділку, де дізналася, що Олега затримали за “хуліганство”. Виявилося, хтось із перехожих викликав поліцію, повідомивши про бійку. Але ніхто не бачив, що нападниками були місцеві хулігани, а не її чоловік із другом. Все виглядало так, ніби вони самі почали бійку.
Марійка була у шаленстві. Вона намагалася пояснити поліцейським, що Олег – жертва, але тільки знизували плечима. Його друг, якого вона так відчайдушно шукала вночі, вже давно був вдома і спав, не думаючи про подію.
Весь день вона витратила на пошуки свідків та доказів. Нарешті, один із перехожих підтвердив, що бачив, як на Олега напали кілька чоловік. Це стало остаточним доказом для його звільнення.
Ввечері Марійка нарешті зустріла чоловіка біля відділку. Він виглядав втомленим і пригніченим. Вона міцно обняла його, намагаючись передати всю любов і підтримку. Але всередині кипіла злість. Вона не могла пробачити другові його боягузтво. Олегу пощастило – все обійшлося без серйозних наслідків.
Олег подзвонив другу:
– Як ти міг дивитися, як мене б’ють?
– Не знаю, Олеже, – відповів той. – Страх оволодів мною. Хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив цих хлопців, першою думкою було – сховатися. Це жахливо, але це правда. Тобі, звісно, неприємно це чути, але я зробив те, що вважав правильним.
– Зрозуміло, – Олег перервав розмову, подумавши: «Нащо мені такий друг?»
Пізніше друг не раз намагався пояснити, що боягузтво – не вибір, а риса характеру. Він не пишається цим, але й змінитися не може. Все життя він уникав конфліктів, ховався від проблем, боявся приймати рішення. Ця ніч лише довела його слабкість. Він був упевнений, що боягузтво не має впливати на дружбу. Просто треба знову сісти в корчмі й випити на бруд.
Але жодні виправдання не допомогли – Олег більше не вважав його другом.
