**Щоденник Валентини: істина, яка зруйнувала ілюзії**
Того дня я, як завжди, готувала обід – нарізала м’ясо на гуляш. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від жиру, а в кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік – Микола – підніс слухавку. Його голос був стриманим:
— Але ж?
Потім – пауза. Довга. Наче хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Я витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі – нікого. Провід тягнувся у бік дитячої. Серце заболіло. Не знаючи чому, пішла тихо, навшпиньки, ніби кралася.
З-за напіввідчинених дверей почувся його шепіт. Голос, яким він ніколи не говорив зі мною.
— Оленько, прошу, заспокойся… Я розумію, справді. Але й ти мене зрозумій. У мене родина, я не можу зараз приїхати… Я теж тебе люблю. Дуже сильно. Але не можу говорити – Валя може увійти будь-коли. Я маю їй усе розповісти, але ще не час… Давай завтра. Не дзвони мені вдома в цей час, благаю. І так… Я люблю тебе.
Мене ніби вразило струмом. Рука, готова розкрити двері, завмерла повітрі. Серце билося так, що важко було дихати. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій. Не мені.
Я не влаштувала сцени. У голові звучав мамин голос: «Ніколи не роби нічого на гарячу голову». Я випрямилась, як могла, і повернулася на кухню. Взяла ножа, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці. Біля ніг терлася кішка, я кинула їй шматочок – єдиний жест автоматичної доброти.
«Я теж тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, немов заклинання. Я чіплялася за іншу його фразу: «У мене родина…» Отже, ще важлива? Ще кохана?
Але тоді – хто я? Просто мати його дітей? Хатня робітниця? Звичка? Біль стискала груди. Адже у нас усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодної тіни відчуження. Ніколи не давав приводу сумніватися.
Через двадцять хвилин Микола повернувся на кухню, вдихнув запах вечері та посміхнувся:
— Боже, як смачно пахне! Скоро будемо снідати?
— Хвилин через тридцять. М’ясо дрібно порізала – швидше звариться… А хто дзвонив?
— Га? – ніби не зрозумів. – А, з роботи. Попросили завтра вийти – ліс приймати.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо…
— Угу.
— Ти якась сумна, Валю.
— Просто втомилася. Думала, завтра разом будемо, на дачу поїдемо.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Колю…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, які дурниці. Люблю, Валю. І хлопців наших люблю. Ти ж знаєш – родина для мене все.
Він потягнувся, обійняв, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок мені був неприємним.
Пізніше я лежала на дивані, дивилася на синів, що гралися поруч. Кішка стрибнула мені на живіт, встромляючи кігті – дякувала за частування. Я стиснула її лапки, занурила обличчя в пухнасту шерсть.
Ця жінка… вона має зникнути.
Я не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його – нестерпно. Рішення прийшло саме собою: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвіз дітей до садочка і зібрався «на роботу», я сказала на заводі, що погано почуваюся, і залишилася вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку – «на заводі стіну фарбувати». Потім – прямо до садочка. За кілька хвилин вийшов Микола. Я пішла за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов на ринок, купив оселедця та фруктів, потім завернув у приватний сектор. Я зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одними з воріт.
Я сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік гаю – туди, де колись гуляли ми вдвох. Я повернулася додому. У голові – жар. У душі – розпач.
За пару днів я розгледіла Олену краще – гарна, лиха. Років тридцять. Потім – пощастило: побачила її з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розказала все, базікаючи по дорозі.
— Оля? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер у неї кавалер. Одружений. Каже, що покине дружину заради неї…
У мені все закипіло. Але я усміхалася.
Ось і настав день, коли я – у халаті й хустці – пішла на «візит».
Олена була у дворі. Я зіграла запаморочення, увійшла в довіру. Вода, чашка… і раптом – «Я бачу вашу долю».
Олена – спочатку у шоці, потім у недовір’ї. Але я почала розповідати про її життя – чоловік, розлучення, дитина, шрами… Все. Вона повірила. Очі розширилися.
— А з цим чоловіком… у вас нічого не буде. Він міцно пов’язаний з дружиною. Ніколи не піде.
— Піде! Я його здобуду! Я народжу від нього!
— Не буде він твоїм!
— Буде!!!
І тут – оселедецьВона вдарила Олену стиснутими кулаками, кричачи: “Він мій, і ніхто його у мене не забере!”
