“Я все розумію… але й ти мене зрозумій”: правда, що розтрощила ілюзії
Того дня Марійка, як завжди, готувала обід — нарізала м’ясо на юшку. На кухні пахло цибулею, сковорода шипіла від жиру, коли раптом у кімнаті задзвонив телефон. Чоловік — Борис — підніс слухавку. Його голос був стриманим:
— Алло?
Далі — пауза. Довга. Ніби хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Марійка витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У передпокої — нікого. Телефонний провід тягнувся у бік дитячої. Серце занило. Не знаючи чому, вона пішла тихо, як на крадіжку, — навшпиньки.
З-за привідкритих дверей спальні донесся його шепіт. Голосом, яким він ніколи не говорив із нею.
— Оленко, благаю, заспокойся… Я все розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене сім’я, я не можу зараз приїхати… Я тебе люблю. Дуже сильно. Але не можу зараз говорити — Марійка може увійти будь-коли. Я маю їй все розповісти, але ще не час… Давай завтра. Не дзвони сюди в цей час, молю. І так… Я тебе люблю.
Її ніби вразив струм. Рука, готова розчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що стало важко дихати. «Я тебе люблю». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Марійка не влаштувала сцени. У голові звучав мамин голос: «Ніколи не роби нічого вагомого на гарячу голову». Вона випросталася, як могла, і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці нерівно. Біля ніг терся кіт, Марійка кинула йому шматочок — єдиний акт автоматичної доброти.
«Я тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Вона чіплялася за інші його слова: «У мене сім’я…» Значить, ще важлива? Ще кохана?
Але тоді — хто вона? Просто мати його дітей? Господарка? Звичка? Біль стискала груди. Адже у них було все добре. Він був турботливим, уважним. Жодної тіні відчуження. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Борис повернувся на кухню, вдихнув запах майбутньої вечері й усміхнувся:
— Боже, як смачно! Скоро вечеря?
— За півгодини. Я м’ясо дрібно порізала — швидше звариться… Хто дзвонив?
— Га? — він ніби не зрозумів. — А, зі складу. Попросили завтра вийти — ліс прийняти.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо…
— Угу.
— Ти якась смутна, Марійко.
— Просто втомилася. Думала, разом завтра будем, у город поїдемо.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Борю…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, що за дурниці. Люблю, Марійко. І наших хлопців люблю. Ти ж знаєш — сім’я для мене найважливіше.
Він потягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй огидний.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що грали поряд. Кіт стрибнув їй на живіт, встромив кігті — дякував за частування. Марійка стиснула його лапки, сховала обличчя у пухнасту шерсть.
Ця жінка… вона має зникнути.
Марійка не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він був з іншою. Але й втрачати його — нестерпно. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей у садочок і зібрався «на склад», Марійка сказала на фабриці, що погано почувається, і залишилася вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку — «на фабриці стіну фарбувати». Потім — прямо до садочка. За кілька хвилин вийшов Борис. Марійка пішла за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов на ринок, купив оселедця і фруктів, потім повернув у приватний сектор. Марійка зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одним із подвір’їв.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли вони удвох. Марійка пішла додому. У голові — жар. У душі — розпач.
Через пару днів їй вдалося розгледіти Олену краще — красива, зараза. Років тридцяти. Потім — удача: побачила Олю з подругою. Та, нічого не знаючи, вибалакала все, ідучи дорогою.
— Олька? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер у неї кавалер. Одружений. Каже, кине дружину заради неї…
У Марійки все кипіло. Але вона усміхалася.
І ось, одного несповна робочого дня, Марійка — у халаті й хустці — вирушила на «візит».
Олена була у дворі. Марійка зіграла запаморочення, увійшла в довіру. Вода, ковток… і раптом — «Я бачу вашу долю».
Олена — спочатку в шоці, потім у недовір’ї. Але Марійка почала розповідати про її життя — чоловік, розлучення, дитина, шрами… Усе. Оля повірила. Очі округлилися.
— А з цим— А з цим чоловіком… у вас не буде нічого спільного, він зв’язаний із своєю родиною міцнішою ниткою, ніж ви коли-небудь зможете перервати.
