Я вірила, що кохання може воскреснути з попелу. Щиро думала: якщо серце б’ється так само, як колись — це знак. Тому, коли через два роки після розриву мені написав Богдан — моя минула любов — щось всередині перевернулося. Тремтіння, солодкі спогади й тонка нитка надії обплели мене, немов коріння старого дуба.
Ми розійшлися важко. Були гіркі слова, нерозказані думки, поспішні рішення. Я довго зшивала себе по швах, вчилася знову сміятися без нього. Навіть пробувала будувати щастя з іншим. Але Богдан… Він лишався в глибині душі, немов та тінь, що не розганяється навіть у найяскравіший день. І коли він запропонував просто поговорити — я погодилася. Наївна.
Зустрілися в маленькій кав’ярні на Андріївському узвозі. Я прийшла раніше, а коли він увійшов — серце впало в прірву. Все той самий вираз обличчя, та сама легка неохайність у стилі, той самий погляд, від якого колись танула. Він усміхнувся, підійшов і пригорнув мене. На мить здалося, ніби час повернувся назад.
Говорили годинами. Спочатку — про дрібниці: роботу, місто, старі спільні знайомі. Його голос був настільки знайомим, а сміх таким щирим… Я почала думкою пробувати: “А раптом?”
А потім усе зламалося.
Він відкинувся на спинку крісла, і в очах щось потьмяніло.
— Оксано… — він перевів дух, — я маю тобі щось сказати.
— Що? — голос мій дрогнув, немов тріщина по склу.
— Я прийшов не для того, щоб повернути нас.
Холод розлився під шкірою.
— А для чого тоді?
Він замовк, потім видихнув правду, як ніж:
— Я використовую тебе. Щоб відплатити твоїй сестрі. Марічці.
Світ зрушився з осі.
— Що?.. Ти брешеш!
— Вона зрадила мене. Грала зі мною, а потім пішла до іншого. І сміялася. — Його голос став чужим. — Тепер я граю в її гру. Ти — мій хід.
Я не могла дихати. Моя сестра — рідна кров, душа моєї душі. Вона не здатна на таке. А він… Усі ці погляди, слова, ці дотики… були виступом?
— Ти жертвуєш мною заради помсти? — прошепотіла я. — Я тобі нічим не винна!
— Знаю. Вибач. — Він сховав очі. — Але вона має відчути тую ж біль.
Сльози спалахували, як іскри. Я схопилась з місця, тремтячи.
— Досить. Я не грашка в твоїх руках. Я жива. І я не дару тобі цю рану вдруге.
Він не спинив мене. А я йшла вулицею, обіймаючи себе за плечі, і міркувала: чи можна любити когось, хто так легко розбиває твоє серце?
Більше ніколи. Навіть якщо правда вбиває.
