Життя моє було присвячене синові. Самотня, годувала його, працювала до сьомого поту, щоб він мав усе, що потрібно. Але замість подяки й опори дісталася мені лише чорна невдячність. Мій син, якого я так любила, разом із дружиною став для мене справжньою карою. Тепер стою перед вибором: вигнати їх із хати чи й далі терпіти, втрачаючи останні сили.
Звали мене Оксана Петрівна, жила я в маленькому містечку на Волині. Мій хлопчик, Тарас, у дитинстві був справжнім дивом — лагідний, слухняний, добрий. Я, мати-одиначка, крутилася як бджола, щоб дати йому освіту та хліб. Мріяла, що виросте, стане мені підмогою, як я йому колись. Та мрії розвіялися, немов попіл по вітру, коли Тарас підріс.
Після школи він не захотів іти до інституту. «Мамо, це не моє», — сказав і пішов до армії. Сподівалася, що служба зробить його чоловіком, що повернеться з бажанням щось робити. Але повернувся він ще гіршим. Вчитися? «Не хочу». Працювати? «Тільки якщо робота буде легкою». А претензії були великі: щоб гроші платили відразу багато, а трудитися — мінімум. Влаштувався на склад, але за місяць кинув — «нудне». Півроку сидів вдома, руки склавши. Я годувала, одягала, зі своєї мізерної пенсії платила за все, хоча й сама ледве кінці з кінцями зводила.
А потім Тарас привів у дім дружину — Маріанну, вісімнадцятирічну дівчину, яка ніколи не працювала й не збиралася. Її нахабство вражало: поводилася так, ніби світ їй у борг, хоча не мала ані освіти, ані розуму. Звісно, вони оселилися в мене. Моя маленька хата, і так тісна, перетворилася на пекло. Я намагалася говорити з ними, просити прибрати, знайти роботу, але кожне моє слово зустрічало злість. «Мамо, не лізь у наше життя!» — гарчав Тарас. Маріанна лише похапливо кивала, ніби я їй докучала. Вони сміялися з моїх турбот.
Одного разу я не витримала. «Розбирайтеся, але не в моїй хаті! — вигукнула я. — Я не можу вас обох годувати на пенсію! Мені й самій ледве вистачає, а ви сидите у мене на шиї!» Голос мій тремтів від болю. Поставила умову: до кінця місяця мають зібрати речі й піти. Тарас дивився на мене з образами, Маріанна хмикнула, але жоден не заперечив. Та в душі я боюся: а якщо не підуть? Що робити з власним сином?
Серце розривається між любов’ю до Тараса й почуттям справедливості. Він — моя кров, моя дитина, заради якої я від усього відмовлялася. А тепер він про мене й не думає. Його байдужість, лінощі, його вибір такої ж безвідповідальної дружини — усе це, як постріл у спину. Маріанна тільки додає пального: не готує, не прибирає, живе на мій кошт, ніби я зобов’язана її утримувати. Бачу, як моє життя йде навіки, поки я тягну їх обох, і це мене добиває.
Що робити? Вигнати — означає втратити сина назавжди. Залишити — означає остаточно втратити себе. Кожного дня дивлюся на Тараса і шукаю в ньому того хлопчика, якого колись любила, але бачу лиш чужу людину, що забула, що таке вдячність. Моя надія на його підтримку вмерла, і тепер я стою над прірвою, не знаючи, чи вистачить мені сміливості зробити крок.
