Мене звати Олена Миколаївна, і я живу в невеликому місті на Волині. Самотою виростила сина, віддаючи йому все своє серце та сили. Та замість вдячності й підтримки я отримала лише холодне байдужість та зраду. Мій син, якого я так кохала, разом із дружиною стали для мене справжнім тягарем, і тепер я роздираюсь між тим, щоб вигнати їх або продовжувати терпіти, втрачаючи останні надії.
Мій син, Тарас, у дитинстві був лагідним і добрим хлопчиком. Я працювала не покладаючи рук, щоб дати йому все, що потрібно. Мріяла, що коли він виросте, стане моєю опорою. Але ці мрії розсипалися, коли Тарас подорослішав. Після школи він не захотів вступати до університету. “Мамо, це не для мене”, — сказав він і пішов служити. Я сподівалася, що армія змінить його, але після повернення він ще більше розчарував мене. “Вчитися? Немає бажання”. “Працювати? Лише якщо робота буде легкою”. Він влаштувався на склад, але через місяць звільнився — “не його”. Півроку він сидів вдома, не роблячи нічого, а я годувала його, купувала речі, хоча моєї пенсії ледь вистачало на себе.
А потім Тарас привів у дім дружину — Марічку, вісімнадцятирічну дівчину, яка не працювала і не планувала. Вона поводилася так, ніби світ належить їй, хоча не мала або освіти, або мети. Звісно, вони оселилися в мене. Моя маленька квартира перетворилася на поле битви. Я намагалася говорити з ними, просити прибрати, знайти роботу, але кожне слово викликало злість. “Мамо, ми самі все вирішимо!” — сердився Тарас. Марічка лише скривилася.
Одного дня мені усе набридло. “Розбирайтеся, але не в моїй хаті! — вигукнула я. — Я не можу годувати вас обох! Вам байдуже, що я ледве виживаю!” Я поставила умову: до кінця місяця вони мусять переїхати. Тарас дивився на мене з образами, Марічка насміхнулася, але не заперечила. Та десь глибоко в душі я відчуваю страх: а що, як вони не підуть? Що робити з власним сином?
Я розриваюсь між любов’ю до нього і почуттям справедливості. Він — моя кров, моя дитина, заради якої я від усього відмовлялася. Але тепер він думає лише про себе. Його байдужість, лінощі та вибір такої ж безвідповідальної дружини — це як зрада. Марічка лише погіршує все: вона не готує, не прибирає, живе за мій рахунок, ніби я зобов’язана її утримувати. Я бачу, як моє життя марно минає, поки я тягну їх обох, і це ниєть моє серце.
Що мені робити? Вигнати — означає втратити сина назавжди. Залишити — означає зрештою втратити себе. Кожного дня я дивлюся на Тараса і шукаю в ньому того хлопчика, якого колись любила, але бачу лише чужу людину, яка забула, що таке вдячність.
Іноді любов — це не лише терпіння, а й уміність сказати “достатньо”. Бо якщо ти весь час даєш, а тобі нічого не повертають, то це вже не родина, а тягар.
