Я тихо вийшла в коридор і випадково побачила, як мій чоловік Богдан ховає своїй матері в кишеню пальта купюру. У цей момент свекруха сиділа за нашим кухонним столом, мило базікаючи з іншими гостями. Ця сцена застала мене зненацька, і я завмерла, не розуміючи, що думати. Чому Богдан робить це потайки? І чому я відчуваю себе так, наче мене обдурили у власному домі?
Ми з Богданом у шлюбі п’ять років. Наш шлюб не можна назвати ідеальним, але ми любимо одне одного і намагаємося будувати спільне життя. Я працюю бухгалтером у невеликій фірмі, Богдан — водій у логістичній компанії. Грошей вистачає на життя, але ми не розкошуємо: платимо за квартиру, відкладаємо на ремонт авто, іноді дозволяємо собі скромний відпочинок. Свекруха, Марія Степанівна, мешкає у сусідньому районі. Вона часто приходить до нас у гості, приносить домашні пироги, розповідає новини. Я завжди намагалася бути з нею ввічливою, хоча іноді її зауваження про те, як я готую чи веду господарство, зачіпали.
Той вечір був звичайним. Ми запросили друзів на вечерю, і Марія Степанівна теж прийшла. Я метушилася на кухні, готуючи салати та гаряче, Богдан допомагав накривати на стіл. Свекруха, як завжди, була в центрі уваги: жартувала, згадувала молоді роки, частувала всіх своїм фірмовим варенням. Гості сміялися, атмосфера була затишною. Але мені потрібно було взяти ще одну тарілку з шафи в коридори, і я вийшла з кухні. Саме тоді я побачила, як Богдан, озирнувшись, швидко поклав купюру в кишеню маминого пальта, що висіло на вішалці.
Я завмерла. Серце закалатало, в голові вихром закрутилися питання. Навіщо він це робить? Чому потайки? Ми ніколи не приховували одне від одного, що допомагаємо батькам. Я сама іноді даю гроші своїй мамі, і Богдан знає про це. Але він нічого не казав про те, що допомагає Марії Степанівні, та ще й так, щоб я не бачила. Я повернулася на кухню, намагаючись робити вигляд, що все гаразд, але всередині все кипіло. Свекруха продовжувала посміхатися, розповідаючи чергову історію, а я дивилася на неї й думала: чи знає вона, що син щойно поклав їй гроші?
Після вечері, коли гості розійшлися, а Марія Степанівна пішла додому, я не витримала. «Богдане, я бачила, як ти клав гроші в мамину кишеню. Чому ти не сказав мені?» — запитала я. Він спочатку збентежився, а потім насупився: «Оленко, що за допит? Я просто допоміг мамі, вона просила на ліки». Я здивувалася: «На ліки? Але ти ж міг сказати мені, ми б разом вирішили». Богдан відмахнувся: «Не хотів тебе завантажувати. Це мої гроші, я сам розберуся».
Його слова зачепили мені. Свої гроші? Хіба у нас не спільний бюджет? Ми завжди обговорювали великі витрати, ділилися планами. А тепер виходить, що він потайки допомагає мамі, ніби я проти. Я згадала, як Марія Степанівна недавно хвалилася новою сумкою, а ще раніше — поїздкою до подруги в інше місто. Невже Богдан дає їй гроші не лише на ліки? І чому вона бере їх, не сказавши мені ані слова, хоч сидить за нашим столом і їсть нашу їжу?
Я вирішила поговорити з Богданом ще раз, коли він заспокоїться. Наступного дня під час вечері я почала здалеку: «Богдане, я не проти, щоб ти допомагав мамі. Але давай обговорювати це? У нас спільний бюджет, і я хочу знати, куди йдуть гроші». Він зітхнув: «Оленко, маАле тепер, кожного разу, коли Марія Степанівна приходить до нас, я не можу позбутися питання: скільки ще гривень сховано у її кишені без мого знання.
