Всі мої думки були про них: ніби сон, де я годувала, пестила, рятувала. Та прокинулась — лише тиша. Колись обіцяли: “Мамо, ти нам так потрібна!” А тепер? Навіть дзвінка чекаю місяцями, як дощу після спеки.
Двоє дітей — донька Дарійка та син Тарас. Їхній батько пішов до іншої, коли вони ще у школі вчились. Той чоловік пригостився новим коханням — жінка завагітніла, а він зник у чужій хатинці. Спочатку лише Дарійка інколи його бачила, але Тарас, довідавшись правду, навіть дивитись не хотів. Потім вони зникли у Львові, ні гроша, ні вісти. Ми залишились у тісній хатчині під Києвом, де я сама піднімала їх на ноги.
Рідні допомагали, але ночами все одно плакала в подушку. Підліткові роки Тараса і Дарійки — це біганина між роботою, школою та чергами за хлібом. Та вони виросли: вступили до університетів, знайшли половинок. Дарійка перша вийшла заміж, а через рік і Тарас оженився. Відразу поїхали — без зворотнього квитка, без мого порогу.
Але коли з’явились онуки, я знову стала “потребна”. Я була їм за няню: годувала, купала, вела у садочок, сиділа ночами, коли вони гарячкували. Якщо діти їхали відпочити — залишали мені діточок. Я ніколи не відмовлялась, навіть коли боліли спину й ноги. “Вони ж молоді, нехай трохи подихають”, — думала. А хто допомагав мені колись?
Дзвонили часто, привозили онуків. А потім — раптом. Онуки пішли до школи, захопились телефонами, подружками. Дзвінки стали рідкі, як осіннє листя. Тепер вони мене “відвідують”: приїжджають на десять хвилин на Різдво, швидко цілують у щоку. Грошей у мене нема — пенсія ледве вистачає на ліки. Якось луснула труба — кликала Тараса благаючи. Він відрізав: “Виклич сантехніка, мені неколи!” Дарійка теж відмовилась, буркнувши щось про зайнятого зятя.
Врятував сусід — хлопець із першого поверху, якого я затопила. Прибіг, перекрив воду, а його дружина витерла калюжі. Потім сам купив труби й все полагодив. Я хотіла віддати гроші, та вони лише посміхнулись: “Ми завжди поруч”. А мої діти навіть не передзвонили.
Тепер я не дзвоню першою. Нав’язуватись — себе не поважати. Останній раз чула їхні голоси на Великдень: два речення — і трубка клацнула. Ні запрошення, ні “як справи?”.
Двоє дітей. Двоє онуків. А на порозі — пустка. Нас вчили: віддай усе рідним. А чи варто було? Може, треба було жити і для себе? Віддала їм усі свої сни, а в старості отримала… Нічого. Лише вітер у вікні, що шепоче: “Навіщо?”.
