У нашій рідній хаті за шість років подружнього життя я народила трьох дітей. Старшому, Тарасові, п’ять років, донечці Олені — три, а малому Ярославу — лише півроку. Мене звуть Соломія, і мені тридцять шість. Завжди мріяла про велику родину, і начебто все є — але останнім часом відчуваю, ніби втрачаю саму себе.
З Олександром ми зустрілись, коли мені було майже тридцять. Усі подруги вже давно ходили у весільних намистах, виховували дітей, обговорювали школи та позики, а я все ще шукала свого. Робота — дім, дім — робота. Так і минули мої дні.
А потім з’явився він — високий, впевнений, у минулому спортсмен, а теж керівник відділу. Навіть не думала, що можу сподобатись. Але він почав зустрічатися зі мною, запрошував на каву, розпитував про мої інтереси. А коли познайомив зі своєю матір’ю — я зрозуміла: це серйозно.
Його мати — найтепліша жінка. Відразу ж мене пригорнула, назвала «зоряночкою» і підштовхнула Олександра до пропозиції. Ми одружились, і я була щаслива. Через дев’ять місяців народився Тарас, і я пішла у декрет. Потім — Оля, а згодом і Ярик. З того часу я більше не працювала. Весь мій час — дітям та хаті.
Тарас ходить на гопак та малювання, Оленя вчиться вдома зі мною. Я вважаю себе гарною матір’ю. Але є одне «але» — я значнo поправилась. Колись важила 49 кілограмів, а тепер — що не найнижче вісімдесять. Раніше встигала двічі на тиждень ходити у спортзал. Тепер у мене троє дітей, і знайти хвильку для себе — неможливо.
Пару разів пробувала робити вправи вдома — не встигнеш почати, як один просить пити, другий біжить до горщика, а третій лізе на руки. Бувають дні, коли ледве сил вистачає піднятись з ліжка, не кажучи вже про тренування.
Спочатку Олександр жартував: кликав мене «пампушкою», «ведмедиком». Здавалось, йому це навіть подобалося. Але потім — перестав. Почав мовчки дивитись на мене, зітхати. А далі — пішли докори.
Минулого тижня ми сіли обідати. Я поклала собі три невеликі котлети — була голодна, адже зранку нічого не їла. А він раптом вихопив дві з моєї тарілки, шпурнув назад у пательню й холодно промовив:
— Тобі треба схуднути. Ти на себе дивилась?
Я заніміла. А він додав:
— Якщо покохаю іншу, винитимеш сама. Мені потрібна жінка, з якою хочеться бути поряд. А ти… ну, подивись на себе.
Ці слова ніби вдарили мене обличчям. Я опустила очі, стиснула губи. В голові крутилось: «Він же правий… Напевно, я справді себе запустила. Я некрасива. Я втомлена. Я більше не цікава…»
Але ж і я хочу — до перукарки, на манікюр, на масаж, хоч раз у кафе. Але у нас немає ні часу, ні грошей. Усе йде на дітей, гуртки, оренду, борги, одяг для чоловіка — адже він керівник, має виглядати гідно. Допомагаємо його матері — у неї пенсія маленька. А на себе — нічого не лишається.
Буває, стою в примірочній, міряю щось і плачу. Бо усе мені мале. Усе сидить погано. Відчуваю себе негарною і непотрібною.
Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає власного прибутку — я не працюю. Немов у пастці: нема часу, щоб вийти на роботу, і нема сил, щоб вирватися з цього кола.
Боюся, що він піде. Бачу, як він дивиться на інших жінок — струнких, доглянутих, легких. Я стараюсь. Чесно. Але як мені бути «ідеальною», коли я тільки й роблю, що варю, прасую, годуЯкби він лиш зрозумів, що моя любов важить більше за всі його очікування до зовнішності.
