Я поклала собі на тарілку три котлети — чоловік спалахнув і заявив, що я маю схуднути.
Шість років у шлюбі, і в мене вже троє дітей. Старшому, Тарасу, п’ять, доньці Олені — три, а найменшому — Іванкові — лише півроку. Мене звуть Оксаною, мені тридцять шість. Я завжди мріяла про міцну родину, і ось воно — все є. Але щоразу частіше відчуваю, ніби втрачаю себе.
З Олегом ми познайомилися, коли мені було майже тридцять. Навколо подруги вже давно носили обручки, виховували дітей, обговорювали школи та іпотеки, а я все ще шукала свою людину. Робота–дім–робота. Так і жила.
А потім з’явився він — високий, впевнений, колишній спортсмен, тепер — керівник відділу. Я ніколи не думала, що можу йому сподобатися. Але він діяв — запрошував на зустрічі, цікавився моїми справами. А коли познайомив із матір’ю — я зрозуміла: це серйозно.
Його мати — найдобріша жінка. Відразу ж прийняла мене, називала «сонечком» і підштовхнула Олега до пропозиції. Ми одружилися, і я була щаслива. Через дев’ять місяців народився Тарас, і я пішла у декрет. Потім — Оленка, а згодом і Іванко. З того часу я не повернулася на роботу. Весь мій час — дітям та дому.
Тарас ходить на гімнастику та малювання, Оленка вчиться вдома зі мною. Я вважаю себе доброю матір’ю. Але є одне «але» — я погладшала. Дуже. Зараз важу близько 80 кілограмів, хоча раніше було 49. Колись я встигала двічі на тиждень ходити до спортзалу. Зараз у мене троє дітей, і знайти хвилину для себе — неможливо.
Пару разів намагалася робити зарядку вдома — не встигнеш почати, як один просить пити, інший — на горщик, третій — на руки. Бувають дні, коли мені ледь вистачає сил підвестися з ліжка, не кажучи вже про тренування.
Олег спочатку жартував: називав мене «пиріжком», «мій ведмедик». Здавалося, йому це навіть подобалось. А потім — перестав. Почав мовчки дивитися, зітхати. А згодом пішли докори.
Тиждень тому ми сіли обідати. Я поклала собі три невеликі котлети — була голодна, зранку нічого не їла. Раптом він вихопив дві з моєї тарілки, шпурнув назад на сковороду і холодно сказав:
— Тобі треба схуднути. Ти себе бачила?
Я оніміла. А він додав:
— Якщо я закохаюся в іншу, винувата будеш ти. Мені потрібна жінка, поруч з якою хочеться бути. А ти… ну, ти сама подивись.
Ці слова ніби вдарили мене по обличчю. Я опустила очі, стиснула губи. В голові крутилося: «А він має рацію… Напевно, я справді себе запустила. Я негарна. Я втомлена. Я більше не цікава…»
А я ж теж хочу — до салону, на манікюр, на масаж, хоча б у кафе. Але в нас немає ні часу, ні грошей. Усе йде на дітей, гуртки, оренду, кредити, одяг для чоловіка — він же керівник, має виглядати солідно. Допомагаємо і його матері — у неї пенсія маленька. А на себе — нічого не залишається.
Буває, стою в примірочній, міряю щось і плачу. Бо все мені мале. Все сидить погано. Я почуваюся негарною і непотрібною.
Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає свого доходу — я не працюю. Ніби в пастці: немає часу, щоб вийти на роботу, і немає сил, щоб вирватися з цього кола.
Я боюся, що він піде. Я бачу, як він дивиться на інших жінок. Стриманих, доглянутих, легких. Я стараюсь. Чесно. Але в мене немає можливості бути «ідеальною». Я тільки й роблю, що варю, прасую, годую, вкладаю спати, витираю носи й підтираю сраки.
Іноді здається, що якби не свекруха, він уже давно забрав би речі й пішов. Вона завжди каже: «Олеже, у тебе чудова дружина, добра мати. Ти не маєш права руйнувати сім’ю через кілька зайвих кілограмів».
Я вчепилася в її слова. Живу надією, що хтось його наставить на шлях. Що він згадає, за що мене колись кохав. Що це все — тимчасово. Що я ще поверну себе. Але зараз… мені просто страшно.
Іноді мрію прокинутися в тілі тієї, колишньої Оксани — стрункої, радісної, впевненої. А потім прокидаюся о третій ночі від крику Іванка. І знову — пелюшки, соски, кашки…
Я втомилася. Я більше не відчуваю себе жінкою. Я просто — функція. Мати. Господарка. Тінь.
І все частіше в голові вертиться одна й та сама думка: «А що, якщо він справді піде?»
