Мене звуть Ганна Іванівна, мені шістдесят два, і вже не перший рік я страждаю від думки, що стала чужою у житті власного сина. А все через його дружину — мою невістку Оксану, яка робить усе, щоб викреслити мене з їхньої родини. І знаєте, що найболючіше? Я їй ніколи нічого поганого не зробила. Ані слова. Ані погляду. Ані докору. Лише добро, турботу і щире бажання стати рідною людиною. А у відповідь — мовчанка. Холод. Замкнені двері.
Коли мій син Андрійко повідомив, що збирається одружуватися, я, звісно, захотіла познайомитися з його обраницею. Я завжди мріяла, що прийму дружину сина як рідну доньку — з теплотою і повагою. Але Андрій тоді ніяково промовив:
— Мам, Оксана поки що не готова. Вона соромиться.
Я зрозуміла. Ну, буває. Мабуть, дівчина сором’язлива. Але коли почали готуватися до весілля, я вже не витримала:
— Що, я побачу твою наречену лише на весіллі? Я ж не якась випадкова тітка з вулиці!
Тоді Андрій, хоч і неохоче, таки умовив Оксану заїхати до мене. Я чекала. Хвилювалася. Приготувала смачний обід, серветки гарні, квіти купила — щоб якось розрубати цей льодовий мовчан. А у відповідь… Оксана просиділа за столом, наче вирізьблена зі льоду. Ані посмішки, ані погляду, ані звичайного «дякую». За увесь вечір вона промовила, може, п’ять слів. Ніби її силою притягли. Я списала на нерви. Але серце вже защеміло.
Після весілля вони зажили окремо. Молодці — взяли кредит, купили двушку. Я не лізла, не нав’язувалася. Жили — і слава Богу. А потім, через півтора роки, народився Ярик. Моє сонечко, моя радість.
Я сподівалася, що з появою онука ми з Оксаною станемо ближчими. Адже не може ж жінка, ставши матір’ю, бути такою неприступною. Але стало ще гірше. Тепер, коли я дзвоню й кажу, що хочу завітати, Оксана відповідає сухо:
— Нас не буде. Їдемо у відпустку.
А потім син мені розповідає, що вони цілий день були вдома. І я розумію — мене просто не хочуть бачити.
Та я не здавалася. Купувала онукові іграшки, книжки, одяг. Привозила фруктові корзини, домашнє варення, штруделі — натякала на теплі розмови за чаєм. Але все даремно. Коли я приїжджаю, Оксана навіть не привітається як слід. Просто йде у кімнату й зачиняє двері.
Я сиджу на кухні з сином і онуком. П’ємо чай, граємося, сміємося. А вона — ніби нас немає. Як так можна? Адже я ж із добром! Ніколи їй нічого поганого не сказала. Навпаки — завжди хвалила, допомагала, не лізла з непрошеними порадами. То чому ж я для неї як чужа?
Може, вона боїться, що я лізу не у свої справи? Але ж я не така! Я просто хотіла бути частиною їхньої родини, ділити радощі, підтримати у важку хвилину. Що в цьому поганого?
Я вже не знаю, як мені бути. Їздити туди більше немає сил, але й без онука — серце ниє. Я люблю свого сина. Я люблю його родину. Але, мабуть, не всій їй потрібна моя любов…
Та я не складаю руки. Я все ж надіюся, що одного дня Оксана вийде з кімнати, сяде за стіл і скаже: «Заходьте, мамо Ганно. Ми вам раді». Хоча б дожити до цього дня…
