— Я ж для вас стараюсь! А ви це не цінуєте! — говорить свекруха, а в мене від її допомоги вже дригається око…
Інколи я ловлю себе на одній-єдиній мрії: поїхати. Куди завгодно — в інше місто, на край світу, хоч у село під Черніговом. Головне — подалі від мами мого чоловіка. Бо інакше я просто з’їду з глузду. У мене вже починається нервовий тік кожного разу, коли чую її бадьорий голос: «Я принесла вам потрібну річ! Ви будете в захваті!»
Коли ми з Ігорем тільки одружилися, друзі хором заздрили: мовляв, тобі зі свекрухою пощастило. Не бурчить, не лізе у стосунки, навіть пироги не несе без дозволу. Спочатку так і було — вона всіляко показувала, що підтримує нас. Але, мабуть, всередині в неї копилася енергія, яка рано чи пізно мала вирватися назовні. І коли це сталося — знесло все, що ми будували.
Спочатку вона хотіла влаштувати нам розкішне весілля — з усіма «гірко!», банкетами та п’ятдесятьма гостями, але ми відмовилися. Ледь ухилилися від цього кошмару завдяки випускному її молодшої доньки — туди вона й перенесла свою гіперактивність. Але спокій не повернувся.
Ми тоді знімали квартиру. Нормальна, світла, охайна. Але свекруха почала приносити туди «потрібні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими страшно було їсти, і, звичайно ж, штори… Ці штори досі мені сняться в кошмарах — оксамитові, вишнево-червоні, з дірками від молі.
— Це ж оксамит! Просто заший, і буде як новеньке! — з ентузіазмом говорила вона.
А в мене в голові крутилася одна думка: чому ти сама їх не повісила у себе, якщо вони такі чудові?
Коли ми нарешті назбирали на свою квартиру — завдяки допомозі моїх батьків та хрещених Ігоря — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Але свекруха вирішила, що раз грошей не дала, то буде допомагати інакше. А саме — усім, чим завгодно, аби від цього у нас волосся дибки ставало.
Спочатку вона притягла шпалери. Їм, мабуть, років сорок. Вицвілі, вологі, з запахом старої комори. Потім вона наполягла, щоб плитку у ванній нам клав «дядько Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» все зробив криво, плитка відпадала вже через тиждень, шви попливли, і нам довелося платити іншим робітникам за виправлення всієї цієї «безкоштовної допомоги».
Наступним був холодильник. Його вона буквально втягла на своїх плечах. Гудів він, як реактивний двигун, а запах… Здавалося, там хтось помер. Ми з Ігорем викинули його того ж дня, але свекруха влаштувала трагедію:
— Його просто треба було вимити! Він би вам служив ще десять років! А ви невдячні!
Потім був диван з дачі двоюрідної сестри. Потім сервант з радянського минулого. Потім килим, що пахне старою вологою. Усе це ми відмовилися брати — і кожен раз це був скандал. Сльози. Образи. Докори.
Тепер я чекаю дитину. Ми довго приховували, але коли живіт став помітним — довелося розповісти. І все… Свекруха одразу почала збирати «придане» з б/у речей: коляска від якоїсь Оксанки, ліжечко від Тетянки, одяг, у якому виросло четверо дітей…
А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, в якому невідомо хто лежав. Не хочу, щоб вона їздила в колясці зі зламаними гальмами. Не хочу одягати її у чужі, випрані до дірок речі. Мені гидко. І мені боляче, що мою думку ніхто не враховує.
Зараз свекруха продовжує своє наступ. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Ігор, він пояснює, відмовляє, відмахується. Але я бачу — він втомлюється. Енергії у його матері — як у атомного реактора, і кінця цьому не видно.
Інколи мені хочеться продати квартиру, поїхати й нікому не казати, куди. Просто зникнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-привидів і килимів з минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було своє затишне, нове, чисте, спокійне гніздечко. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити.
