Я звинувачую себе в тому, що не люблю власного сина.
Інколи доля ставить перед нами питання, на які немає однієї відповіді. А буває й гірше — ми самі стаємо питанням, з яким не знаємо, як жити далі. Ця історія не моя, але з того часу, як я її почула, вона мене не відпускає.
Мене звуть Мар’яна, я виросла у багатодітній родині. Нас було семеро: матір, батько і п’ятеро доньок. Я — наймолодша. І з самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, в моїй голові крутилася одна нав’язлива думка: кого з нас мати любить найбільше?
Я часто чіплялася до неї з цим питанням, особливо коли ми залишалися самі. Але мати ніколи нікого не виділяла. Її відповідь була незмінною: «Я люблю вас усіх однаково. Ви — мої діти, і любов у мене до вас одна — материнська». Мені тоді здавалося, що це ухильна відповідь. Але зараз, озираючись назад, я розумію, що це була єдина правильна позиція. Мати була мудрою. Саме завдяки її рівному ставленню ми з сестрами виросли єдиними, завжди готовими прийти одна одній на допомогу.
А ось я сама — мати лише однієї дитини. І тому навіть уявити не можу, що відчуває батько, у якого кілька дітей. Але нещодавно мені довелося поговорити з жінкою, чий досвід змусив мене задуматися про те, на що я ніколи не наважувалася.
Її звуть Соломія. Ми познайомилися, коли вона прийшла працювати до нашого відділу. Швидко знашли спільну мову, почали обідати разом, ділитися особистим. Я завжди любила слухати про життя інших — так пізнаєш не тільки людей, а й свої власні тіні.
Соломія часто розповідала про свою доньку: як та вчиться, працює, допомагає по дому. Показувала фотографії, раділа кожному досягненню. Я слухала її з усмішкою і трохи заздрила — така турботлива, любляча мати.
Але одного разу вона згадала про подарунок, який отримала від… сина. Я навіть перепитала: «СиЯ навіть перепитала: «Сину? Ти ж ніколи не казала, що у тебе є ще одна дитина».
