Я звинувачую себе в тому, що не люблю власного сина.
Інколи доля ставить перед нами запитання, на які немає однозначної відповіді. А буває й гірше — ми самі стаємо питанням, з яким не знаємо, як жити далі. Ця історія не моя, але з того часу, як я її почула, вона не дає мені спокою.
Мене звуть Оксана, я виросла у багатодітній родині. Нас було семеро: матір, батько та п’ятеро дочок. Я — найменша. І з самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, у моїй голові вертілася одна нав’язлива думка: кого з нас мати любить більше?
Я часто приставала до неї з цим питанням, особливо коли залишалися наодинці. Але мати ніколи нікого не виділяла. Її відповідь була незмінною: «Я люблю вас усіх однаково. Ви — мої діти, і любов у мене до вас одна — материнська». Тоді мені здавалося, що це ухильна відповідь. Але зараз, озирающи назад, я розумію, що це була єдина правильна позиція — мати була мудрою, і саме яїї однакова любов допомогла нам, сестрам, вирости щирими та завжди підтримувати одна одну.
