Яблука долі: повернення додому
Марія Іванівна стояла у своєму садку в Степанівці, дивлячись на яблуні, які гнулися під вагою плодів. Урожай цього року був нечуваний. Яблука — червоні, жовті, з рум’янцем на боках — падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх вона навіть не намагалася — бо й кому їх їсти?
У селі майже ніхто не залишився. Молоді виїхали до міста шукати кращої долі, а літніх людей можна було перерахувати на пальцях. Взимку у Степанівці світилися вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що замислилася, Іванівно? — почувся за спиною голос. — Чи не передумала їхати?
Олена, сусідка, прийшла з візком по яблука.
— Це ти, Олено? — зітхнула Марія. — Бери, бери яблука. Хоч твоїй козі достанеться. Забирай, скільки вивезеш… Передумати? Хотіла б, але син уже домовився про продаж хати, навіть завдаток узяв.
— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Олена. — Хто тут оселиться? Невідомо, які люди будуть. Та й жити постійно — навряд, хіба що дачники.
Олена замовкла й почала збирати яблука. Марія Іванівна, дивлячись на неї, тихо промовила:
— Урожай-то який! Не пам’ятаю такого. Тільки зібралася їхати, а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як же важко було наважитися. І досі не розумію, навіщо я це роблю.
— Синові так зручніше, — відповіла Олена. — Не треба сюди мотатися, усе під боком: магазини, лікарі. І працювати не потрібно — ні дров, ні городу.
— Правда, — погодилася Марія, але голос їй тремтів. — Тільки душа моя тут залишиться. Розумом тямлю, а серце не відпускає. Олено, залишаю тобі кота Рижика й пса Барса. Подивись за ними, поки я не розберуся. Рижика, може, у місто заберу, а Барс старий, йому в квартирі не місце. Ось лихо…
— Не журіться, Маріє, — кивнула Олена. — Завтра Барса до себе переведу, а Рижик і сам прибіжить, він кмітливий. Тільки не запізнюйся на автобус. Сподіваюся, ще побачимося. Раптом повернешся… А в гості обіцяла заїжджати, я чекатиму.
— Так, так… — пробурчала Марія. — Валізу зібрала, за рештою син на вихідних приїде.
Вона обійшла хату, затрималась біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Марія вийшла на дорогу й сіла на старий пень поблизу.
Незабаром підкотив маленький автобус, скриплячи та брязкаючи. Марія, попрощавшись із водієм, сіла біля вікна. Вона була єдиним пасажиром — Степанівка була кінцевою зупинкою.
Дорога, як завжди, була вибоїстою. Після дощів ями наповнилися водою, і автобус повз повільно. Та раптом на одній із колдобин він заглухо скрипнув і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.
— Що трапилося? — гукнула Марія, висунувшись у вікно.
Водій, присіВодій, присівши біля переднього колеса, сумно похитав головою:
— Нічого, бабусе, старий автобус та стара дорога — ось і зламались, треба чекати, поки поміч приїде.
