Ми з Маргаритою одружились одразу після інституту. Я тоді працював, де міг. Десь вантажником, а ночами – охоронцем на складі. Мало, що часу лишалось на відпочинок, адже вдома мене чекала дружина з немовлям – у нас народився син, заради якого я змушений був стільки працювати. Але, приходячи додому, аби відпочити між змінами – елементарно прийняти душ, поїсти гарячого й хоч годину подрімати, я змушений був сам готувати собі вечерю, а потім ще вкладати сина, адже дружина говорила, що пекельно втомилась, проводячи цілий день сама з дитиною.
Так, я розумів, що їй тяжко, але, поправді, мені теж було нелегко, адже я змушений був і працювати й допомагати з дитиною.
«Як би я теж хотіла на роботу ходити, – говорила мені Маргарита, стоячи у дверях на кухню, коли я приходячи з роботи чистив картоплю, щоб посмажити собі перед нічним чергуванням. Мені геть сумно цілими днями сидіти з дитиною й крім пелюшок нічого в цьому світі не бачити. Не можу дочекатись, коли малюк підросте і я зможу піти на роботу.»
Я мовчав, розігріваючи котлети, які тиждень тому сам й насмажив, адже дружині ніколи.
Пройшов рік й Маргарита зателефонувала мені на роботу в сльозах.
– Я так більше не можу, – кричала вона, – я цього не витримаю.
– Що сталось, люба? – Не міг второпати я.
– Я знову вагітна. Як це могло статись?! Я тільки сподівалась розпочати нормальне життя, а тут знову ця каторга!
Я не знав, як заспокоїти дружину.
– Давай так, – запропонував я, – ти народиш і підеш на роботу, а я візьму декретну відпустку й буду займатись з дітьми.
На диво, моя пропозиція припала Маргариті до душі й вона погодилась. З того часу тільки й розмов було про те, як вона хоче ходити на роботу. Маргарита вже знайшла фірму, яка готова була її взяти на роботу через місяць після пологів. Мені здавалось, що нашу другу дитину дружина чекає не з таким нетерпінням, як те, коли в новеньких ділових костюмах зможе розгулювати по офісу.
Так і сталось. Після народження нашого другого сина я пішов в декретну відпустку, а Маргарита вийшла на роботу, чому була неймовірно рада.
На диво, її кар’єра пішла вгору й за два роки ми змогли купити власне житло, адже до цього жили в орендованому, на яке я змушений був заробляти каторжною працею. Я зараз, ставши татком в декреті, здається, знайшов своє покликання – займатись дітьми мені подобалось, а приготування їжі й підтримання порядку у квартирі давалось мені набагато легше, ніж дружині.
Але одного разу Маргарита прийшла до мене з незвичайним проханням.
– Я хочу, щоб ти підписав шлюбний контракт. – Сказала вона. – Що ти не претендуватимеш на половину квартири в разі розлучення.
– Що? – Не міг зрозуміти я. – Який контракт? Яке розлучення?
– В житті всяке може бути. – Спокійно сказала Маргарита. – Я не хочу, щоб ти відсудив те, що я заробила власною працею.
– Тобто по-твоєму я взагалі нічого не роблю?
– Нічого важливого. – Маргарита подивилась на мене, як на нікчему й пішла.
Дружина залишила аркуш на столі, а я ніяк не міг зрозуміти, як так сталось. Й що мені тепер робити?
