Мене звати Марійка. Ми з чоловіком, Олексієм, мешкаємо у невеличкому містечку під Черніговом, виховуємо двох дітей і лише недавно звільнилися від ярма іпотеки. Та замість того щоб насолоджуватися довгоочікуваною свободою, ми опинилися у центрі родинної драми. Моя теща, Ольга Степанівна, вже три місяці не розмовляє з нами, звинувачуючи, що ми витратили гроші на відпустку замість її «необхідного» ремонту. Її образа, як чорна хмара, нависла над нашою родиною, а рідні чоловіка сиплють на нас докорами. Я не знаю, як вийти з цього конфлікту, але відчуваю, що наша правота тоне у їхніх несправедливих звинуваченнях.
Наше життя ніколи не було легким. Ми з Олексієм працюємо, виховуємо доньку Софійку, яка навчається у шостому класі, та сина Данилка, третьокласника. Довгі роки іпотека сковувала нас, як кайдани. Відпусток не було — максимум, що могли собі дозволити, це поїздку до моїх батьків у сусіднє місто. Вони живуть у затишній хаті з садом, де діти обожують проводити час: ловлять рибу з дідусем, їдять бабусині пиріжки, збирають ягоди. Ці короткі виїзди були єдиною радістю для Софійки та Данилка, поки ми з чоловіком працювали, щоб закрити кредит. Про власні подорожі навіть не мріяли.
Цього року, вперше за довгий час, ми вирішили вирватися із рутини. Іпотека була позаду, і ми трохи накопичили. Я запропонувала поїхати до моєї двоюрідної сестри на Азовське море. Олексій погодився: «Марійко, ми заслужили відпочинок». Ми зібрали валізи, взяли дітей і поїхали, не думаючи, що ця відпустка стане причиною родинної війни. Ми так звикли відмовляти собі у всьому, що просто хотіли вдихнути морське повітря, почути сміх дітей на пляжі, відчути себе живими.
Теща, Ольга Степанівна, одразу дала зрозуміти, що не буде допомагати з онуками. «Я своїх трьох виростила, тепер хочу жити для себе», — оголосила вона, коли народилася Софійка. У Олексія є ще брат та сестра, і теща, виховавши трьох дітей, вважала свій обов’язок виконаним. Ми прийняли її позицію і не просили про допомогу. Вона бачила онуків раз на кілька місяців: приїжджала на годину, привозила солодощі та їхала. Я не засуджувала її — двоє дітей і так вимотують, а троє, мабуть, взагалі пекло. Але її відстороненість все одно вражала.
Чотири роки тому Ольга Степанівна вийшла на пенсію. «Нарешті житиму для себе!» — заявила вона. Її дні заповнилися походами в басейн, візитами до подруг, театрами та санаторіями. Вона насолоджувалася життям, але пенсія не покривала її апетиту. Діти допомагали їй грошима, хоч у всіх були свої клопоти. Сестра Олексія відмовилася давати кошти, посилаючись на свої труднощі. Брат іноді надсилав невеликі суми. Ми з Олексієм, поки платили іпотеку, помагали тещі справами: привозили продукти, лагодили кран, возили її по справах. Вона не просила у нас грошей, знаючи про наш кредит.
Але як тільки іпотеку закрили, теща заговорила про ремонт. «Моя хата потребує оновлення! Час міняти шпалери, підлогу, сантехніку», — заявила вона. Її оселя виглядала цілком пристойно, але Ольга Степанівна вважала, що ремонт — це обов’язковий ритуал кожні п’ять років. Наша ж хата, де ми нічого не робили з моменту покупки, потребувала оновлення набагато більше. Але теща не хотіла цього чути. Її бажання були важливішими, і вона чекала, що ми оплатимо її «реновацію».
Ми не повідомляли тещі про поїздку. Навіщо? У нас немає ні тварин, ні квітів, діти були з нами. Ми не звикли звітувати про свої плани. Але на морі вона раптом подзвонила Олексію, вимагаючи допомоги з якимись справами. «Мамо, ми на морі, зараз не можу», — відповів він. Теща, звикша, що ми їздимо тільки до моїх батьків, здивувалася: «Коли повертаєтеся?» Дізнавшись, що через кілька тижнів, вона попросила Олексія приїхати на вихідні. «Та ж ми не у батьків, ми на морі!» — засміявся він. Вона хмуро відповіла: «Зрозуміло», — і поклала слухавку.
Повернувшись додому, ми зіткнулися з її люттю. Того ж дня вона врилася до нас: «Як ви могли! Навіть не сказали, що їдете!» Олексій остовпів: «Мамо, а що казати? Ми ж вМи зрозуміли, що іноді навіть море не змиває байдужість, яка з часом переростає в отруту.
