Запис у щоденнику.
Коли в мене нарешті з’явилося особисте життя, донька назвала мене божевільною і заборочила бачитися з онукою.
Все своє життя я присвятила доньці, а потім — онуці. Та, здається, мої рідні забули, що й у мене є право на щастя, окрім завдання піклуватися про них. Вийшла заміж я дуже рано — у двадцять один рік. Мій чоловік, Іван, був тихим, працьовитим чоловіком, що гнув спину день і ночь. Одного разу йому запропонували відрядження на тиждень — добре підробіток, перевезення вантажу у іншу область.
Він так і не повернувся. Досі не знаю, що сталося тоді. Просто одного дня мені подзвонили і сказали, що Івана більше немає. Я залишилася сама з двомарічною донькою на руках, без підтримки. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили далеко. Я не розуміла, як вижити, як прогодувати дитину.
Хорошo, що після Івана нам дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, що б ми робили. Я за освітою вчителька, тому спочатку пробувала репетиторствувати вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає й капризничає мала дитина, було неможливо.
Я не могла знайти повноцінну роботу через маленьку Соломію. Як залишити двомарічну дитину саму на цілий день? Мама приїхала, побачила мою розпач — і забрала Соломію до себе. Майже два роки дочка жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові заняття, давала приватні уроки.
На вихідних їздила до доньки. Кожний від’їзд розривав мені серце. Потім була черга у садочок — я боялася, що знову доведеться сидіти на лікарняних, але, на щастя, Соломія росла здоровою і мало хворіла. З часом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кеди, спідниця, блузка. Завжди було дві, а то й три роботи. Але коли Соломія закінчила навчання і влаштувалася, я вперше злегка віддихнула. І тоді зрозуміла — я нікому більше не потрібна.
Я більше не мусила бігати на підробітки. Організм почав здавати, а з друзів залишився лише кіт. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — точно не було в її планах. Я почувалася кинутою. Все змінилося з народженням онуки Мар’яни.
За пару місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Тараса. Покупки, прибирання, збори до пологового — все лежало на мені. А потім, коли Соломія вийшла на роботу, я повністю взяла на себе догляд за малюком. Але не скаржилася — навпаки, знову почувалася потрібною.
Цього року Мар’яна пішла до школи. Після уроків я забирала її до себе, годувала, робила домашнє, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там ми й познайомилися з Олесем. Він теж гуляв із онуком. Ми розговорилися. Олесь рано овдовів, як і я, і тепер допомагав доньці виховувати дитину.
Коли я дізналася Олеся, ні на що не сподівалася. Ні разу за життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю казала, що я бабуся. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Олесь нагадав мені, що я ще жінка.
Перше повідомлення від нього — запрошення зустрітися без дітей — стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, театр, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак життя.
Та, на жаль, моя донька сприйняла це вороже. Почалося з простого дзвінка у суботу вранці:
— Мам, ми зараз приїдемо з Мар’яною, посидиш із нею на вихідних?
— Вибач, кохана, але в мене вже плани. Ми не в місті. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.
Соломія невдоволено хмикнула і відключилася. У понеділок ми з Олесем повернулися. Я була у гарному настрої, сповнена енергії. Навіть Мар’яна помітила, як у мені горять очі. Все було мирно аж до п’ятниці, поки не задзвонив телефон:
— Нас запросили друзі, можна залишу Мар’яну?
— Ми ж домовлялися — попереджувати заздалегідь. У мене все розписано.
— Знову ти шастаєш із своїм Олесем?! Він тобі зовсім світ за— очі заговорив?! — вигукнула вона.
— Соломіє, про що ти? — намагалася я заспокоїти її.
— Ти зовсім забула про Мар’яну! Говорила ж раніше, що тобі не потрібне щастя. А тепер що? Все змінилося?
— Так, змінилося! Я знову живу. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.
— А Мар’яна як має тебе зрозуміти? Ти її проміняла на якогось чоловіка?!
— Що за дурниці?! Я як і раніше з нею більшість часу. Просто вибач за свої слова — і забудемо.
— Це я маю вибачатися?! Та ти з глузду з’їхала. Більше не залишу з тобою Мар’яну. Спочатку одумайся — потім поговоримо, — кинула Соломія й відчепилася.
Після цього я розплакалася. До болю, до дрижок. Я так старалася, все життя прожила заради них. А коли прийшла моя черга — мене викреслили. Отак просто. За те, що я нарешті дозволила собі бути щасливою.
Сподіваюся, Соломія заспокоїться, подзвонить, зрозуміє, бо я не уявляю свого життя без неї й без Мар’яни.
Я переконана: жертвувати власним щастям заради дітей — це не любов, а необачність, бо як тоді навчити їх бути щасливими?
