«Ми вам не наймалися!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу
Якби хтось ще рік тому сказав мені, що мої рідкісні, такі довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну роботу, після якої болять всі м’язи, а сльози навертаються самі собою — я б не повірила. Але зараз це реальність. І вся справа в моїй свекрусі, поважній Людмилі Миколаївні, яка вирішила, що раз ми з Андріємо живемо у багатоповерхівці й не маємо свого городу, значить, у нас і клопотів немає, а вільного часу — забагато. Отже, нас можна використовувати на повну.
Ми з Андріємо одружилися трохи більше року тому. Зіграли скромне весілля — грошей було небагато, адже живемо у місті, де кожен гривень на рахунку. Мої батьки допомогли нам з квартирою — купили однушку в старому фонді. Звісно, стан був далекий від ідеалу, тому ми відразу запланували ремонт. Так, не відразу, але з весни почали поступово: там кран замінили, тут шпалери переклеїли, у кухні постелили лінолеум. Грошей не вистачало, часу — тим більше.
А ось у батьків Андрія — приватний будинок у селі, господарство, величезний город, кури, качки, коза і навіть дві корови. Живуть вони у передмісті, де ще з радянських часів тримаються за землю. Але це — їхній особистий вибір, адже вони самі це все розпочали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що у кожного своє життя.
Однак свекруха вирішила інакше. Як тільки дізналася, що ми живемо «у теплі, без грядок і клопоту», одразу почала нас активно до себе кликати. Спочатку — «просто в гості». А потім — щосуботи й щонеділі, ніби за розкладом: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Відразу з порога — у руки швабру, мотику або відро. Посміхайся — і йди на город.
Спочатку я думала — ну гаразд, поїдемо пару разів, покажемо, що ми не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Андрій теж намагався відмовити маму: мовляв, у нас ремонт, немає часу, робота важка. Але впертість Людмили Миколаївни не знає меж. «Ви в місті сидите — як королі. А тут усе на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Ну чим ви там займаєтеся у своїй квартирі? – обурювалася вона. – Ми вас виростили, а тепер і ви мусите допомагати!»
Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не конфліктувати. Але все закінчилося, коли під час чергового приїзду, ледь ми зайшли в будинок, свекруха сунула мені відро з водою і ганчірку: «Поки я варю борщ, ти помий усю підлогу — аж до лазні і назад. А Андрію скажи, нехай іде стругати дошки — мені курник треба лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися — сказала, що втомилася після робочого тижня. Але вона навіть слухати не стала. Ніби я — її наймана робітниця, яка посміла не підкоритися.
Коли ми поїхали в неділю ввечері, у мене боліло все тіло. А в понеділок я проспала на роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняних, а тут раптом «злягла». Довелося збрехати, що погано почуваюся. І все це — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ні радості, ні вдячності. Лише образи й злості.
Найгірше те, що ми з Андрієм не раз казали: у нас свої справи, ми втомлюємося, у нас ремонт! Але Людмила Миколаївна все одно продовжувала дзвонити щодня: «Ну що, коли приїдете? Город сам себе не перекопає!» Ми намагалися пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що це у вас за ремонт такий, що ви вже третій місяць не можете впоратися? Новий будинок, чи що, будуєте?»
Мене все більше вражала її нахабність. Особливо коли вона прямо заявила: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Тобі ж треба вміти і коров доїти, і капусту садити — знадобиться». Я тоді стрималася, але всередині усе кипіло. Я ніколи не хотіла жити в селі. Я не зобов’язана знати, як доїти корову чи чистити гній.
Андрій намагався мене підтримати. Він сам стомився від маминих вимог. Раніше він їхав до батьків із задоволенням, тепер — лише під тиском. Телефонні дзвінки він уже почав ігнорувати — занадто багато докорів у кожному. А я щосили ламаю голову, не знаючи, що вигадати, щоб знову не їхати.
Одного разу я набралася сміливості й подзвонила своїй мамі. Розповіла їй усе як є. І знаєте, вона мене підтримала. Сказала, що допомога — це справа добровільна. Що не можна перетворювати молоду сім’ю на безоплатну робочу силу. І що, якщо ми зараз дозволимо собою так користуватися — далі буде тільки гірше.
Я так знесилилася. Від цього подвійного життя — з одного боку, ремонт і робота в місті, з іншого — сільська каторга щовихідні. Я мрію просто виспатися. Просто провести вихідний з книжкою чи фільмом, а не в бруді з лопатою.
Я не знаю, як далі бути. Андрій уже серйозно каже, що час ставити ультиматум. Або мама припиняє нас терроризувати, або ми обмежимоАбо ми обмежимо спілкування, або наші відносини перетворяться на вічну боротьбу з невидимими грядками.
