— Ну й де вони? — Оксана тривожно зазирнула в кухню, потім у вітальню. Порожньо. У хаті панувала тиша, така незвична й тривожна.
Зранку все було нестерпно. Мати — сувора, вперта, з важким поглядом та нескінченним списком нарікань. Чоловік — замкнений, дратівливий, глухий до будь-яких прохань. Жити разом із матір’ю вони погодилися «на тиждень». Минув тиждень. Вже третій.
— Мамо! Ігорю! — голосно покликала вона. Відповіді не було. Серце тьохнуло.
Вона накинула кожушанку й побігла до ґаража. Там зазвичай ховався її чоловік — реставрував стару меблівку, вдихаючи пил побутових сварок. Двері були привідчинені, і звідти лунали голоси.
— Якщо правильно підготувати поверхню, лак ляже рівно, — казала мати. Голос у неї був м’який, майже ніжний.
— Я зазвичай розріджую перший шар, — відповів Ігор. — Тоді дерево краще вбирає.
Оксана застигла на порозі, ніби боялася порушити крихку гармонію. Перед нею — майже несподіване: її вічно сперечальні мати й чоловік сиділи за столом і разом відновлювали стару раму від дзеркала. У матері на колінах був фартух із плямами лаку, в Ігоря — пензлик, у руках — шкурка.
— Оце так зворот, — прошепотіла Оксана й тихо сіла в кутку, спостерігаючи.
Кілька тижнів тому вона наполігла: мати має переїхати. У санаторії, де та жила після смерті батька, почався ремонт. Обіцяли тимчасово переселити. Але мати рішуче заявила: «Краще до доньки. І допоможу, і не обтяжу».
Ігор не схвилювався. Він і раніше не приховував: із тещею у нього складні стосунки. Занадто різні. Вона — жорстка, вимоглива, з непохитними поглядами. Він — спокійний, але злопам’ятний.
З першого дня почалися дріб’язкові сутички: то виделки не туди поклав, то сорочки не так прасував, то надто гучно вхлопнув дверима. Ввечері Оксана слухала їхні мовчазні образи. Двоє сильних, упертих, звиклих бути головними — під одним дахом.
Вона боялася: шлюб не витримає.
Але ось тепер — ці двоє сидять за одним столом. Мати, виявляється, всю молодість працювала на меблевій фабриці. А Ігор — реставратор-самоук, який завжди мріяв зустріти фахівця.
— У вас рука вірна, — сказав він. — Не кожен майстер так вміє.
— А ти обдарований, — відповіла мати. — У тебе відчування матеріалу.
Потім вони разом варили чай, дістали зі старого скрині банку варення. Оксана не витримала:
— Ви замінили мені матір?
Мати хмикнула:
— Проте раніше не було про що говорити. А тепер ось — спільну справу знайшли. Я ж думала, він безнадійний. А він от як меблі робить!
Ігор засміявся:
— А я думав, ви мене ненавидите.
— Ненавиджу дурість. А ти, виходить, не дурень.
Оксана мовчки дивилася на них. А потім усміхнулася.
Коли вночі вони повернулися додому, вона почула, як Ігор прошепотів:
— Дякую, що мати у нас. Не сподівався, що ми знайдемо спільну мову.
А зранку мати сказала:
— Я все вирішила. До санаторію не повертатимусь. Залишусь тут. Допоможу вам майстерню відкрити.
Оксана не сперечалася. Коли двоє людей, яким було важко просто подивитися одне на одного, починають розуміти, цінувати й підтримувати — це не лихо. Це диво.
І, можливо, у цьому домі знову стане спокійно. Навіть тепло.
*Інколи ті, хто здається чужими, стають найближчими. Головне — дати їм шанс.*
