Коли я нарешті знайшла власне життя, донька назвала мене божевільною й заборонила бачитись із онукою.
Усе своє життя я віддала доньці, а потім — онуці. Та здається, мої рідні забули, що в мене теж є право на особисте щастя, не пов’язане лише з ними. Я вийшла заміж зовсім молодою — у двадцять один. Мій чоловік, Дмитро, був тихою, спокійною людиною, працьовитим до кістки. Якось йому запропонували поїхати у відрядження на кілька тижнів — мовляв, добра підробіток, перевезення вантажу в інший регіон.
Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося у тій поїздці. Просто одного дня мені подзвонили й повідомили, що Дмитра більше нема. Я залишилася сама з дворічною дитиною на руках, у повній самоті. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити й як прогодувати дитину.
Хорошо хоч, що після Дмитра нам із донькою дісталась його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. Я за освітою вчителька, і спочатку намагалася працювати репетитором прямо вдома, але займатися з учнями, коли поруч бігає й капризничає маленька дитина, було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на повноцінну роботу через маленьку Олену. Як залишити дворічну саму на цілий день? Мати приїхала одного разу, побачила моє розпач — і забрала Олю до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала у школі, брала додаткові заняття, давала приватні уроки.
На вихідних я їздила до доньки. Кожне прощання розривало мені серце. Потім була черга у дитсадок — я хвилювалася, що знову доведеться сидіти вдома на лікарняних, але, на щастя, донька росла міцною й майже не хворіла. Згодом ми залишилися самі. Потім школа, потім інститут.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідниця, блузка. Майже ніколи не працювала на одному місці — завжди дві, а то й три роботи. Та коли Оля закінчила навчання й влаштувалася, я вперше зітхнула вільно. І одночасно відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.
Я більше не мусила хапатися за будь-які підробітки. Організм уже почав здавати, а з друзів у мене залишився лише кіт. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — точно не входило в її плани. Я почувалася кинутою. Усе змінилося із народженням моєї онуки Соломії.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Івана. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Оля вийшла на роботу, я повністю взяла на себе турботу про маля. Але не прискіпувалася — навпаки, я знову почувалася потрібною.
Цього року Соломія пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Богданом. Він теж гуляв із онукою. Ми розбалакалися. Богдан рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати малу.
Коли я познайомилася з Богданом, ні на що не сподівалася. Ані разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — маленька дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. Хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Богдан нагадав мені, що я ще жінка.
Перший лист від із пропозицією зустрітися наодинці, без дітей, став для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, на виставки. Я знову відчула смак життя.
Та, на жаль, моя донька сприйняла це з неприязню. Усе розпочалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
— Мамо, ми зараз приїдемо з Соломією, посидиш із нею на вихідних?
— Вибач, рідненька, але в мене вже плани. Нас нема у місті. Наступного разу скажи завчасно — обов’язково посиджу.
Оля невдоволено хмикнула й повісила трубку. У понеділок ми з Богданом повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Соломія помітила, як у мене сяють очі. Усе було спокійно аж до п’ятниці, поки не луНаступного дня Оля знову подзвонила, але я вже не змогла підняти трубку, бо серце розривалося між коханням до рідних і щастям, яке я нарешті знайшла.
