— Привіт, Соломіє. Скільки ж ми з тобою не бачились? П’ятнадцять років? А може, й більше?
— Мабуть, більше. Але ти зовсім не змінилась.
— А ти змінилась. Розквітла.
Віра вдивлялася в обличчя колишньої найкращої подруги й не могла повірити, що вони справді зустрілись. Не просто зустрілись, а зіткнулися віч-на-віч у дитячій танцювальній школі, куди привели своїх дітей на безкоштовний пробний урок.
— Дякую, Віро, — відповіла Соломія і ледве посміхнулась.
Вона теж хотіла сказати Вірі щось приємне, але слова закінчились ще тоді, п’ятнадцять років тому, коли вони востаннє бачились. Той розговор був важким, болючим, і Соломія досі згадувала його із жахом.
— Кого привела? — поцікавилась Віра. — Син чи донька?
— У мене дочка, — відповіла Соломія, — Марійка. Десять років. А в тебе?
— Теж дочка, їй дев’ять недавно виповнилось. Ти від Ярика народила? Одружились ви зрештою чи ні?
Соломія з подивом подивилась на Віру. Невже вона й досі думає, що її подруга могла відбити коханого та ще й вийти за нього заміж? Скільки років минуло, а Віра, схоже, й справді не змінилась.
— Давай спустимось у кафе. Там посидимо, кави вип’ємо, побалакаємо.
Віра заметушилась. Видно було, що проводити час із колишньою подругою, яка раптом стала суперницею, їй не дуже хочеться. Та, подумавши хвилину, все ж кивнула. Адже минуло стільки років, у кожної вже давно своє життя — навіщо знову будувати стіну, яка здавалася такою високою?
— Давай.
Спустились мовчки, кидаючи один на одного швидкі погляди. Обидві хотіли знати, як склалось життя в тієї, але поки мовчали, роблячи вигляд, ніби минуле нічого не значило.
Балакали про все і ні про що. Виявилось, що Віра повернулась у рідне місто з чоловіком і донькою два роки тому: захворіла мати, потрібен був догляд, і вона умовила чоловіка переїхати.
— Було нелегко, — сказала вона, — але Іван у мене чудовий! Добрий, чуйний, підтримує. Я щаслива, що зустріла його.
Соломія усміхнулась. От і добре — у Віри все склалось, чоловік гарний, донька… Можливо, колишня подруга вже не злиться на неї? Та не минуло й хвилини, як Віра знову запитала:
— А ти? Вийшла за Ярика, народила від нього? Ти щаслива з ним?
Соломія гірко подивилась на Віру. Чому життя таке складне? Були собі дві подруги — їхня дружба почалась у дворовій пісочниці, продовжилась у дитсадку, зміцніла у школі, а потім так дурно розпалась. Соломія була впевнена, що Віра зрозуміла правду пізніше, але виходить, вона й досі вірила, що Соломія будувала щастя на її болі.
— Віро, ти й справді думаєш, що в мене щось було з Яриком? Ми ж поговорили тоді, я намагалась тобі пояснити. Я була певна, що ти мене зрозуміла, просто через образу вдавала, що не віриш.
Віра підкусила губу. Цю її звичку Соломія пам’ятала ще з дитинства — так Віра показувала, що засмучена або не знає, що відповісти.
— Я про вас взагалі не думала, — образилась Віра, і Соломія одразу зрозуміла, що вона бреше, — у мене давно своє життя.
— Ти досі пам’ятаєш Ярика, жила з думкою, що я з ним одружилась, а тепер намагаєшся переконати мене, що не думала про нас?
Віра криво посміхнулась, відвела погляд. Соломія пильно дивилась на профіль колишньої подруги, намагаючись зрозуміти — чи змогла Віра прийняти минуле, чи пробачила її, навіть якщо вірила у зраду?
— Я й справді не думала, — повторила Віра, — той наш останній розговор… Я викреслила тебе та Ярика з життя. А твої слова про те, що між вами нічого не було, залишились для мене брехнею.
«Отже, не пробачила», — із жалем подумала Соломія, дійшла до сумочки, дістала телефон і простягнула його Вірі.
— Дивись! Ось мій чоловік Богдан. Той самий Бодько Захарченко, над яким ти сміялась, називала його заучкою та нудьгой.
Віра з цікавістю розглядала фотографії, її очі розширились, а на губах з’явилась ледве помітна усмішка. Вона пальцями збільшувала зображення, вивчала деталі, а потім з подивом подивилась на Соломію.
— Ти й справді вийшла за Захарченка? Я думала, ти жартуєш, коли казала про вас із Бодьком… У тебе від нього донька?
Соломія усміхнулась:
— Донька й син. Олесю вже тринадцять, Марійці — десять. Я щаслива з чоловіком, як і ти, Віро. І ніколи в мене не було ніяких стосунків із твоїм Яриком. Це він вигадав історію, щоб нас посварити — і щоб закінчити з тобою.
Віра знову підкусила губу, а Соломію почала брати злість. Скільки можна переживати минуле? Їхня дружба могла б тривати й досі, якби не втручання Ярика, який вирішив, що може керувати чужими долями.
Подруги пішли за дітьми, стояли поруч біля дверей танцювального залу.
— Ти злишся на мене? — раптом запитала Віра. —— За ту ляпасю? — Віра зітхнула. — Звичайно, ні, — Соломія легко торкнулася її руки. — А знаєш, що я передумала за ці роки? Якби не той дурний Ярик, ми б ніколи не оцінили справжню дружбу так, як зараз.
