“Як він сміє? Історія однієї тріщини у шлюбі”
– Годі! – гуркнув кулаком по столу Ігор, і порцелянові тарілки на кухні аж підстрибнули. – Щоб я більше ніколи її не бачив!
– Ти це серйозно? – Маріна глянула на чоловіка з-під лоба, голос дрижав від лютості. – А тебе не хвилює, що я тут теж живу й можу запрошувати, кого хочу?!
– Поки живеш, – гаркнув він.
– Ото як?
– Я все сказав, – кинув Ігор і, різко підвівшись, перекинув стілець. Вийшов із кухні, грюкнувши дверима так, що аж вікна задзвеніли.
Маріна залишилася сама. Серце билося так, ніби хотіло вискочити. Слова чоловіка дзвеніли в голові, як ляпас. “Поки живеш”… Як він сміє?
Таня – її найкраща подруга з дитячого садка. Разом бігали по Подолу під дощем, ночували одна в одної, витягували з таких пригод, що тепер тільки сміятися. А тепер Ігор хоче, щоб Маріна викреслила її з життя?
Чому? Тільки тому, що Таня не заміжня? Тому що вона не сидить вдома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Ну й що, що приймає подарунки від завсідників? Це її вибір, її правила.
Маріна розповідала Ігорю про їхні дівчачі пригоди. Раніше він сам сміявся! А тепер раптом – заборона? На якій підставі?
Вона зайшла у вітальню, вирішивши розставити всі крапки над “ї”.
– Ігорю, ми не договорили. Поясни, чому ти так наскочив на Таню? Що вона тобі зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Та ще й не вистачило! Просто годі тягнути її в наш дім.
– Поясни.
– Ти справді не розумієш? – він підскочив, ніби збирався бігти на вулицю прямо у капцях. – Твоя Таня – пустодзвінка. Міняє хлопців, як рукавички. Сідає на шию кожному охочому. А ти їй підтакуєш. Дружба з нею – це схвалення.
Маріна остовпіла:
– Ігорю, ти здурів?! Я тебе кохаю, мені більше ніхто не потрібен!
– Звісно. Кохаю-не можу. А сама заздриш – і Тані, і своїй Оленці!
Маріна спалахнула:
– До чого тут Оленка?!
– А до того, що й її в моєму домі бути не повинно!
Маріна завмерла. Усе стало на свої місця. Оленка, молодша сестра, колись потрапила в історію. Зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двох дітей. Коли правда випливла, був скандал. Усі осудили Оленку. А потім – раптом подарунок: чоловік з родиною поїхав у інше місто і… залишив їй квартиру. Невелику, але у центрі.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «Принаймні, вчинок гарний». Маріна, звичайно, розповіла Ігорю, і, схоже, не стримала захвату.
– Ну, скажи щось! – гримнув Ігор, виводячи дружину зі ступору.
– Скажу: Оленка доросла, сама вирішує, з ким їй бути і які подарунки брати.
– Звісно! Отримала квартиру – і щаслива. А ти хіба не заздриш? У тебе самі очі горіли, коли про це розповідала!
– Дурниці. А ти уяви, що у тебе є друг, який постійно крутить романи з дівчатами, возить їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом дарує одній із них квартиру. Тобі було б приємно?
– Мені байдуже. Це їхнє життя, не моє, – тихо сказала Маріна.
– От і чудово. Але в моєму домі цим панянкам більше не місце. Ні твоїй Тані, ні Оленці!
Маріна не відповіла. Пішла у ванну, відкрила воду і заплакала. Від безсилля, відчаю, від того, що кохана людина не просто не чує – вона судить. Судить по уривках, по своїх фантазіях. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поруч, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.
І що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися й зрадити тих, хто був поруч все життя? Варіантів, здається, немає. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була страшнішою за все.
