Коли я одружився з Оленою, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла у наші справи, не вчила життя, не роздавала безкінечних порад, як це роблять багато «свекрух». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та часом навіть кумедною у своєму старомодному світогляді. Здавалося б — ідеальна теща. Але, як то кажуть, у кожній бочці меду є своя ложка дьогтю…
Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї по вихідних, пили чай із варениками, слухали оповіді з минулого. І все йшло, як заведено, поки в нас з Оленою не народився син — Дмитро. Тоді й почалося. Спочатку бабуся стала приїжджати раз на тиждень. Потім — через день. А згодом і зовсім залишилася у нас.
Звісно, з віжливості ми нічого не казали. Зрештою, допомога по дому — не зайве, особливо коли в домі мала дитина. Дружина вийшла на роботу, а мама тут як тут — борщ на плиті, підлоги блищать, білизна постирана, дитина сита й щаслива. Здавалося б — мрія. Але ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, не питаючи, залишалася у нас на тиждень, потім на два. Потім поїхала до себе «лише речі забрати» — і знову до нас.
Вона жила з нами, як господиня: робила перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла паляниці, коли я хотів просто яєчню. Ми перестали відчувати себе у своїй же хаті. Я намагався натякати дружині, мовляв, може, мама трохи відпочине вдома, але Олена відмахнулася: «Ну як тобі не соромно? Їй самотньо, невже трохи терпіння шкода?»
І я терпів. Аж поки випадок не підказав мені геніальний вихід.
Дмитру тоді виповнилося два роки. Якось він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живе Ліхо…» — прошепотів він налякано. Я, як міг, намагався його заспокоїти. «Сину, якщо страшно — просто смійся. Сміх лякає усе Ліхо. Ти смієшся, а воно тікає!» — випалив я, не думуючи. Дмитро кивнув і пішов спати.
І от через кілька ночей, о третій годині ранку, я чую, як мій син іде коридором… і регоче. Гучно. Жахливо. Щиро. Регіт лунає по всій хаті. Я ледве не впав з ліжка, але зрозумів — він іде у вбиральню, «відлякує» Ліхо. Наступного ранку — те саме. І так — ніч за ніччю. Нам, дорослим, це навіть трохи кумедно. Але не тещі.
Через кілька днів вона підійшла до мене, вся напружена, і заявила:
— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь сутності! Дитина вночі регоче, немов через нього хтось говорить! Мені оце все не по душі! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то лише вдень. І лише якщо ви хату очистите.
Слова «заклинач» вона, звісно, не вжила, але суть була зрозуміла. Я згодно кивнув. Дружина знизала плечима — «ну мама є мама». А я, намагаючись не виявити тріумф, просто пішов варити собі каву. Наодинці. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.
З того часу минуло майже два роки. Теща приїждziє виключно вдень — привезти вареники, погратися з Дмитриком, обговорити з Оленою новини. Але до вечора від’їжджає. Точнісінько. Без натяків залишитися. Інколи, правда, скаржиться на самотність. Але я негайно згадую про «Ліхо» — і все стає на свої місця.
Мораль? Іноді навіть наймиліші люди можуть порушити твої межі. Головне — вчасно їх відновити. І повірте, для цього не потрібно сваритися, ображатися чи конфліктувати. Досить трохи… вигадки.
