Зім’ятий лист лежав у шухляді її столу — поруч із заявою на звільнення. Дивне відчуття пройняло мене: ніби цей папірець чекав саме на мене.
Я взяв його, і перед очима промайнуло дитинство. Як ми з хлопцями у Дніпрі грали в розвідників, писали невидимі послання молоком, а потім читали їх, нагріваючи над вогнем. Ми з Олесею колись згадували про ті ігри, сидячи за кавою, базікаючи про дрібниці…
Я ледве дочекався обіду. Примчав додому, немов божевільний. Серце калатало — не від страху, ні, а від передчуття. Я запалив газ, підніс папір до полум’я, і… рядки проступили. Як у дитинстві. Тільки тепер це була жорстока, доросла правда.
«Якщо ти читаєш це, значить, я не помилилась. Ти згадав і здогадався. Все могло бути інакше. Але знай — коли ти принижував мене, ти вбив усе, що я до тебе відчувала. Гадаю, тобі навіть подобалося знущался надо мною. Може, це все, на що ти здатний.
Колись тебе зробили боляче — і тепер ти ламаєш тих, хто не може і не хоче відповісти. Думаєш, я не могла вдарити у відповідь? Могла. Але тоді перестала б бути собою.
Можна виграти битву, але програти війну. Не шукай мене. Прощавай. — О.»
Я сидів із цим листом і не міг зрушитися. Чому? Чому я її так люто, до ненависті, шалено… кохав?
Вона з’явилася в офісі несподівано. Увійшла — і наче світ увірвався у приміщення. Звичайний кабінет на третьому поверсі старого бізнес-центру у Львові раптом наповнився запахом весняного дощу, сонячним промінням і свіжістю ранкового саду.
Вона не була красунею — ні, не модель. Але в ній було щось, що вибивало мене з рівноваги. Я, людина досвідчена, бачивший жінок різних — граціозних, зухвалих, витончених і простих — раптом немов загубив орієнтир. Усе, що колись зваблювало, перестало діяти.
Я був зіпсований увагою, побаченнями, інтригами. Білявки, шатенки, брюнетки — усі ці типи минали крізь моє життя легко й швидко. Квіти, короткі історії, і знову свобода. Я обирав. Я керував. Я не просив — я брав.
Але Оля…
Хотілося впитися в її коліна, вдихати запах її шкіри, торкатися світлих прядей, зап’ясть, шиї, чути її дихання, слухати сміх, бачити, як вона кусає губи, коли хвилюється.
Оля працювала під моїм керівництвом — у прямому й переносному сенсі. Вона була частиною моєї команди. Не лідером, не зіркою. Але я знав: якщо треба щось складне — доручу їй, і все буде зроблено. Чітко, вчасно, без зайвого шуму.
Я почав отримувати дивне задоволення від того, що міг на неї накричати. Ніби сама її присутність давала мені право бути жорстоким. Вона стискалася, ставала крихкою й беззахисною — і в ті моменти я почувався богом. Якби вона заплакала… якби ламалась, я б пожалував. Я б заспокоїв. Можливо, навіть змінився б.
Але вона трималась. Мовчки. Без докорів. Без сліз. Без слабкості. І це злило мене ще більше. Я намагався привернути увагу: лишав на столі шоколад, дарував дрібниці. Компліменвічницями, які завжди мали двозначний сенс, кидав погляди, натяки — вона розуміла, я це бачив, і відчував, що в ній теж щось тліє.
