Коли я лише вийшла заміж за Тараса, мені здавалося, що найважче позаду — весілля, переїзд, звикання до нового життя. Та я й уявити не могла, що найтяжчим у нашому шлюбі буде не побут, не рахунки чи розбіжності в характері, а його мати — Наталя Іванівна. Жінка, яка вважала своїм обов’язком щодня нагадувати нам, що вона — найголовніша людина в житті свого сина.
Спочатку все виглядало майже невинно: вона приходила до нашої хати у Львові «на хвилинку» — принести борщу, передати домашні пампушки, розповісти, як їй не спалося вночі. Та ця «хвилинка» розтягувалася на години, а візити з кількох разів на тиждень перетворилися на щоденну повинність. Я чула дзвінок у двері — і знала: спокій скінчився, Наталя Іванівна прийшла перевірити, чим я дихаю.
Вона не ображала мене прямо. Навпаки — сипала компліментами, та настільки нав’язливо, що це почало нагадувати глузкування. «Ой, Оленка так добре готує! Прямо невістка з мрії!» — говорила вона при кожній нагоді, особливо коли були гості. А потім додавала: «Хоча, звісно, у мене борщ завжди був смачніший… нічого, навчиться».
Мене дратувало навіть не це. А те, що вона приходи́ла без попередження. Просто прокидалася зранку, сідала на трамвай, їхала через півміста — і от вже стоя́ла на порозі. Часто, до речі, коли ми приймали гостей. І тоді Наталя Іванівна почина́ла свої театральні вистави. То раптом хапалася за серце й скаржилася, що я не налила їй кави. То влаштовувала «розбір польотів» — чому рушники не того кольору висять у ванній. Усе це — на очах у моїх подруг чи батьків.
Та найгірше сталося одного разу, коли я поверну́лася з роботи, а вона дістала з шафи всі мої комплекти білизни й з холодною кров’ю показала, як «правильно їх прасувати». Тоді мені було так соромно, як не буває навіть у юності. Хотілося провали́тися крізь землю. Та я мовчала — Тарас забороняв сперечатися з матір’ю, запевняючи, що вона робить усе «з великої любові».
— Вона піклується! — тверди́в він. — Мама тільки добро про тебе говорить. Тобі ж і ображатися на неї?
— Добро?! Ти чуєш лише половину. Ти не бачиш, як вона поводиться, коли тебе немає поруч.
Ми з Тарасом прожили разом лише рік, але за цей час я відчувала, ніби постаріла на десятиліття. Сварки, подразнення, втома. Я дуже любила чоловіка, тому навіть думки про розлучення не допускала. Та мовчати більше не могла.
І раптом сталося диво: Наталя Іванівна закохалася. У свої шістдеся́т вона познайомилася з удовцем, почала з ним зустрічатися — і її не стало в нашій хаті. Мені було ніяково навіть собі зізнатися, як я раділа цій передишці. Та вона тривала недовго.
Незабаром Наталя Іванівна оголосила, що виходить заміж. Мої почуття були складними: з одного боку — поле́гшення, з іншого — гіркота, що вона влаштовує своє життя, а я досі ходжу навшпиньки у власній хаті. І тоді мені спала на думку ідея — якщо вона так полюбляла вриватися до нас без запрошення, я відпові їй тим самим.
Ось настав день, коли в її домі був її наречений. Я подзвонила у двері. Наталя відчинила, і, перш ніж вона встигла щось сказати, я вже була всередині, ніби це — мій другий дім.
— Доброго дня, Натале Іванівно, як же затишно у вас! А ви знаєте, у вас такі гарні фіранки — просто чудо. Треба й мені такі придбати. А де ви берете такі чудові миючі засоби? Тут усе так блищить, я навіть збентежилася, — з удаваною солідністю лепетала я, переходячи з кімнати в кімнату.
Я поводилася саме так, як вона у нас: без стуку входила до спальні, перевіряла, чим пахне з кухні, поправля́ла подушки на канапі. І, звісно, у присутності її нареченого зауважила:
— Треба частіше заходити, ви ж мене так рідко кличете! А я ж вас так люблю!
Я бачила, як у неї тремтить повіка, а в грудях копиться злість. Наречений дивився на мене здивовано, а я продовжувала свою виставу. Пробула в неї аж до вечора, анітрохи не ніякуючись. Пішла, ніби королева, залишивши після себе легкий відтінок хаосу.
Відтоді Наталя Іванівна більше ні разу не прийшла до нас без попередження. Тарас був у повному розгубленні, коли матір почала відмовлятися від візитів навіть за його проханням. А я лише знизала плечима:
— Ну, може, втомилася? Або зрозуміла, що в нас із тобою є своє життя.
Іноді, щоб тебе почули, треба просто дати людині спробувати власну поведінку на смак. І тоді, можливо, вона зрозуміє, наскільки гірко вона відчувається з іншого боку.
