Сьогодні я знайшов її записку. Зім’ятий аркуш лежав у шухляді її столу — поруч із заявою на звільнення. В груді стиснулося від дивного відчуття: наче цей клапчик паперу чекав саме на мене.
Я взяв його, і в пам’яті з’явилися спогади дитинства. Як ми з хлопцями в Ужгороді грали в шпигунів, писали невидимі листи молоком, а потім читали їх, гріючи над полум’ям. Ми з Оксаною колись згадували ці ігри, сидячи за кавою, балакаючи про дрібниці…
Я ледве дочекався обіду. Примчав додому наче божевільний. Серце билося — не від страху, а від передчуття. Я запалив газ, підніс лист над вогнем, і… слова проступили. Як у дитинстві. Тільки тепер це була болюча, доросла правда.
«Якщо ти читаєш це, значить, я не помилилася. Ти згадав і здогадався. Все могло бути інакше. Але знай — коли ти принижував мене, ти вбив усе, що я до тебе відчувала. Думаю, ти навіть насолоджувався, коли знущався. Можливо, це все, на що ти здатний.
Тобі колись зробили боляче — і тепер ти ламаєш інших, хто не може і не хоче відповісти тим самим. Думаєш, я не могла вдарити у відповідь? Могла. Але тоді перестала б бути собою.
Можна виграти бій, але програти війну. Не шукай мене. Прощавай. — О.»
Я сидів із цим листом і не міг пошевелитися. Чому? Чому я її так люто, до ненависті, шалено… кохав?
Вона з’явилася в офісі раптово. Увійшла — і ніби світ розлився по кімнаті. Звичайний кабінет на третьому поверсі старого бізнес-центру у Львові раптом наповнився запахом карпатського лісу, сонячним світлом і свіжістю ранкового саду.
Вона не була красунею — ні, не моделлю. Але в ній було щось, що вибивало мене з рівноваги. Я, людина досвідчена, яка бачив багато жінок — пишних, зухвалих, гламурних і простих — раптом ніби заплутався. Все, що раніше хвилювало, перестало діяти.
Я був зіпсований увагою, панянками, інтригами. Білявки, руді, брюнетки — усі вони легко з’являлися і зникали із мого життя. Побачення, квіти, короткі історії, і знову свобода. Я обирав. Я керував. Я не просив — я брав.
Але Оксана…
Хотілося сховати обличчя у її колінах, дихати ароматом її шкіри, торкатися світлих прядь, слухати її сміх, бачити, як вона кусає губи, коли хвилюється.
Оксана працювала під моїм керівництвом — і в прямому, і в переносному сенсі. Вона не була лідером, не блищала. Але я знав: якщо треба щось складне — довірю їй, і все буде зроблено. ТочЯ глянув на порожній стілець у кутку офісу — і тільки тоді зрозумів, що програвав не їй, а собі.
