— Олежу, заїдь будь ласка за хлібом, — голос Вікторії Михайлівни тремтів, немов скло під ногами. — На вулиці ожеледь, боюся упасти…
— Мам, ти жартуєш? — Андрій заплющив очі, навіть не зрушивши з дивана. — Я ж тільки з ночної зміни. Ми з Марічкою хотіли фільм дивитись. Хочеш, щоб я відпочив, чи як?
— Сину… я правді не дійду… — прошепотіла вона, стискаючи слухавку.
— Мам, ну це ж зовсім не сучасно! Є доставка, є додатки, все для людей! Навчись вже!
— Я плутаюсь у цих твоїх телефонах… Може, ти замовиш?
— Я за кермом, незручно. Попроси Наталку.
— Просила… У неї нарада.
— Гаразд, — буркнув Андрій. — Приїду — подзвоню. Скажеш, що треба.
— Добре, я зачекаю, — прошепотіла Вікторія Михайлівна. Але ні через годину, ні через дві – дзвінка не було. Вона набирала сама – гудки й тиша. Врятував сусід Микола Іванович: замовив через додаток, допоміг розібратись.
Розкладаючи покупки, Вікторія відчула, як щось стискає її всередині. За що їй таке життя? Чому, коли вона потребує допомоги, поруч немає тих, заради кого вона жила?
Адже вона була гарною матір’ю. Залишилася вдовою, коли Андрію було шістнадцять, Наталці – одинадцять. Сама їх підняла. Працювала і бухгалтеркою, і прибиральницею вночі. Мама з бабусею допомагали, доки не пішли – і все впало на її плечі.
Дідусева квартира – Наталці. Мамина – Андрію. Собі – нічого. Усе дітям. Навчання, весілля, онуки – все на її плечах. І вона не скаржилася. Думала: “Але ж у них буде майбутнє. У них буде добре”.
Вона возила на гуртки, сиділа ночами над уроками, прала, готувала, тягала мішки з магазину, лікувала, варила юшку. А тепер – вона стала ніким. Звичним тлом. Як поличка на кухні – є, але її не помічають.
Коли Наталка просила посидіти з песюкою – Вікторія виводила навіть у мороз і дощ. Коли Андрій залишав онука на вихідні – вона не спала ночами. І ніколи нічого не просила натомість.
Але варто було їй захворіти – ліки приносив Микола Іванович. Діти прийшли до лікарні на десять хвилин. Наталка скривилася:
— Мам, ти ж знаєш, я боюся лікарень…
— Тут ніхто не в захваті, доню…
— Ты лікуйся, потім подзвонимо.
Андрій теж пішов швидко: «Марічка втомилась, з дитиною треба допомогти». Ні обійняти, ні посидіти поруч. Нічого.
А сьогодні… Ожеледь під ногами, і думка гостра: вона ж старіє. І в будь-яку мить може впасти – і ніхто не прийде. Ніхто.
І раптом згадалось те єдине літо. Їй було тридцять. Андрій ще малий, Наталки не було. Санаторій у Карпатах. Тепло, тихо, ніхто не турбує. Тоді не було телефонів. Тільки вона й гори. Тоді вона була щаслива.
Пройшло майже тридцять років.
А вона жодного разу не жила для себе.
Ввечері, лежачи в ліжку, вона подумала: а що її тримає? Дорослі діти, з житлом. Ні вдячності, ні любові. Тільки споживання. А вона? Хіба вона – не людина?
Вранці вона встала, заварила чай, дістала зошит і написала: «Продати квартиру. Купити будинок у горах. Жити для себе».
Рієлторку знайшла швидко – подруга підказала. Квартира пішла за місяць. Гроші – на картку. Папери – оформлені.
Коли все було готово, вона покликала дітей.
— Що трапилось? — нахмурився Андрій. — Я тільки з роботи.
— Мам, ми з колегою зустрічаємось. Терміново?
— Так. Треба вам сказати.
— Кажи, — буркнула Наталка. — Тільки швидше. У мене зустріч. До речі, на вихідні привеземо тобі Барсіка.
— Не вийде, — м’яко сказала Вікторія.
— Чому це?
— Я їду.
— Куди?! — у голос.
— У Яремче. Купила будинок у горах. Житиму там.
Тиша. Потім Андрій засміявся:
— Мам, ну ти фантазерка. На які гроші?
— Квартиру продала.
— ЩОО?! — скрикнула Наталка. — Без нас? Навіть не обговорила?
— Ви вічно зайняті. Вам не до мене.
— Як ти там будеш? Одна?
— Впораюсь. В мене тепер усе – своє. Свій дім, свої гори, своє життя.
— Мам, ти не подумала про нас? — вигукнула Наталка. — Ми ж думали, квартира нам дістанеться!
— Я теж думала, що ви – моя опора. Але помилилась. Усе, діти. Я вас люблю. Але тепер я обираю себе.
Вони пішли. Злі, шоковані. А вона залишилась – одна. Але вперше за тридцять років це «одна» не лякало. Це було звільнення.
Через тиждень вона стояла на веранді свого нового будинку, вдихала гірське повітря і гладила долонею підвіконня. Тепло. Тихо. Свобода.
Інколи, щоб знову стати живою, треба просто піти. Піти від тих, хто не береже. Піти до себе. До гір. До життя.
