Якби знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджав на зустрічну. Пасажирів було небагато — робочий день у розпалі.
Тарас дивився у вікно на потемнілий, проталий сніг. Ще трохи — і зовсім розтане, а там і літо не за горами. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову змачно вилаяся.
— Та й без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася огорожа кладовища, за якою темніли ряди хрестів.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Тарас відчував важкий тягар передбаченої безнадії та швидкоплинності життя. Думка, що колись і він знайде тут спокій, не тішила. Приїжджав не із власного бажання, а виконуючи звичай. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Двері з гуркотом розчинилися, і люди вийшли розминати ноги. Всі одразу ж рушили до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Тарас теж повільно пройшов повз, вишукуючи живі. Від яскравих воскових пелюсток у очах тьмарило. Наприкінці ряду він побачив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Тарас купив чотири квітки й увійшов на кладовище. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом також хлюпало. Пізно пожалів, що не взяв міцніше чоботи.
Він дійшов майже до краю лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу по хресту. *«Час ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?»* Навколо вже не було тимчасових хрестів. Оглянув «місто мертвих» — багато нових могил з’явилося з минулої осені.
Переступив через низьку огорожу й став у проталий сніг, притоптав його. Відчув, що ноги промокли.
— Привіт, Оленко.
З вицвілої фотографії біля хреста на нього посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той День народження. Вранці побіг за квітами, а коли повернувся, Олена вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу ввіткнула їх у вуха та радісно усміхнулася. Він встиг сфотографувати цю мить. Наче вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Тарас примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими у землю. Ось вони не вигоріли, не зблякли, ніби їх принесли вчора.
Тарас нахилився, витягнув із снігу одну гілку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її в сніг біля ніг могили. На їхнє місце поклав гвоздики. Земля мерзла, кволі стебла не проколоти, а сніг скоро розтане — квіти все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але все ж живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди ходити не можу. Вибач і не сердься. Я заслуговую лежати тут, а не ти. А життя, бач, як розпорядилося…
Він говорив довго, розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги зовсім не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Оленко. Узяв старі чоботи — і промочив ноги. Тепер і наругати нікого немає. Прийду після Великодня, коли тут вже сухо буде. Тоді й могилку приберу, нове фото принесу, таке саме. Надто ти тут гарна. Пробач мене за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекало кілька людей. Коли нарешті сів у автобус, майже не відчував пальців на ногах.
Дійшов до дому ледве. Одразу зняв мокрі чоботи й шкарпетки, поставив чайник. Коли закипів, випив дві чашки чаю з медом. Вдягнув сухі вовняні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Якийсь фільм ішов. Від чаю Тараса розібрала дрімота…
***
Марійка прийшла до них на будівництво після технікуму. Молоденька, з ясними очима, веснянками на носі, а посмішка — наче сонце з-за хмар. Тарас не приховував, що милувався нею. У нього ж дружина, син у третій клас ходить, а він і очей від дівчини відвести не може. І що робити, якщо вона постійно на очах? Не відвертатися ж.
Якось перед самим Новим роком вони зустрілися на зупинці. Марійка куталася в комір пальта. У великих очах відбивалися вогні ліхтарів. Тарас поглядав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він проштовхнувся за нею й сів поруч.
— Привіт, Марійко. Додому? — спитав він, щоб заговорити.
— Так. А ви?
— І я. — Тарас помовчав. — Ялинку вже прикрасили?
— Ні. Тато завжди купував справжню. Вона лежала на балконі. А тридцятого грудня ми всі разом її прикрашали. А який аромат стояв уВін закрив очі, і в останній раз перед ним знову промайнуло те весняне сонце, яке він колись так бездумно втратив.
