Я ж їй так і сказала: «Якби в тебе була хоч краплина совісті — помила б хоча б одну тарілку сама!» А мій син тепер мене звинувачує, що я руйную його сім’ю.
Мені ледь виповнилося 22, коли чоловік нас кинув. На руках — дворічний син. Тарасик. Його, мабуть, давила відповідальність — треба було працювати, заробляти, думати не лише про себе. А йому хотілося іншого: легкої розкоші, гулянок, молодих дівчат. І він пішов. Просто одного дня не повернувся додому. Неважливо, яким він був чоловіком — але разом якось легше. А тоді все впало на мої плечі.
Тарасик пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, приходила додому ледь жива. Але в хаті завжди був лад, їжа на плиті, дитина — сита, чиста, у випрасуваному. Так мене виховала мама. Тодішнє покоління було зовсім інше.
Не заперечу — Тарасика я розпестила. У двадцять сім він навіть вареників зварити не вміє. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай тепер дружина доглядає. Я ж нарешті займуся собою. Може, знайду підробіток, а може, просто відпочину після цих довгих років. Але не тут-то було.
Тарас так і заявив: «Мамо, ми з Софійкою трохи поживемо в тебе, поки не вирішимо, що робити далі». Ну що ж, пустила. Подумала — молоді, нехай поживуть. Софійка буде готувати, прибирати, прати, як і належить дружині. Я потерплю. Тільки вийшло зовсім навпаки.
Софійка виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не прає — ні своїх речей, ні Тарасових. Навіть чашку за собою не поставить у мийку. Три місяці я жила, як у гуртожитку — хіба що чергування на кухні не вводила. Готувала на трьох, мила, прибирала, виносила сміття. А вони? Софійка цілими днями сиділа у телефоні або гуляла з подружками. Тарас працював, а вона — нічого не робила.
Коли я поверталася з роботи, бачила справжній майдан. Брудний посуд у раковині, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть млинців. Все лягало на мене: зайди до магазину, купи продукти, звари, а потім ще й прибери за всіма.
І так тривало тижнями. Одного разу Софійка підійшла до мене на кухні, коли я мила посуд, і спокійно поставила до раковини тарілку. Стару, з засохлими шматочками, навіть мушки вже літали. Видно, пролежала у її кімнаті не один день. Я не витерпіла.
Сказала: «Софійко, якщо в тебе є хоч крихта совісті — помий за собою. Хоч раз. Я не прислуга. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що в цьому складного — віднести тарілку та вимити?»
І знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони зняли квартиру й поїхали, навіть не попрощавшись. А Тарас потім мені сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти чіпляєшся». Я? Я, яка їх годувала, прибирала за ними, терпіла це безділля місяцями?
Більше я не втручаюся. Тепер у моїй хаті чисто й тихо. Доглядаю лише за собою. Яке ж щастя — прийти додому й не бачити сковорідки з пригорілими шматочками. Сьогоднішня молодь і не знає, що таке праця. Усе хочуть на таці подане. А поваги — жодної.
