Ми з чоловіком з села. Маємо своє господарство, з якого й живемо. Зараз таких людей модно називати фермерами. Але ми ніколи особливо не хвилювались з приводу того, хто і як нас називатиме, адже головне, щоб сир, молоко та картоплю в нас купували. Не можу сказати, що заробляли ми погано – в урожайні роки могли навіть дуже добре відкласти. Щоправда, не дуже хвилювались стосовно того, щоб покращити якість життя – живемо у старій й хаті з частковим ремонтом, адже закінчити його все руки не доходять. Автомобіль в нас старий, вже понад десять років йому. Одяг собі особливо не купуємо – куди нам його носити? Ми весь час на полі або біля худоби. Словом, прості сільські робітники. Всі зароблені гроші ми з чоловіком складали для того, щоб єдиний син Максим ні в чому собі не відмовляв.
Для сина ми грошей ніколи не шкодували. У нього найперше в селі появився комп’ютер. Завжди одягнутий з голочки. Всі смартфони, що син хотів, ми одразу їхали у місто купувати – як дитині відмовиш?
Коли Максиму виповнилось вісімнадцять, чоловік вирішив, що в сина має бути власний автомобіль. Гроші в нас були, тому одразу, коли син склав іспити на отримання водійського посвідчення, ми купили йому іномарку. Такої навіть у сільського голови не було. Звичайно, наш Максим був одним з найбільш бажаних наречених не тільки в нашому селі, а й в навколишніх.
Але навчатись син поїхав у столицю. Ми оплатили йому навчання на тому факультеті, який він собі вибрав. Про те, що в село ніколи не повернеться Максим говорив відверто, мовляв, що мені тут робити, я в землі колупатись не збираюсь? Ми й не наполягали, адже Максима любили понад усе, тому його слово було для нас законом – не хоче, то не треба.
Дізнавшись, що наша хата в селі синові не потрібна, ми поставили собі за мету скласти гроші для того, щоб купити йому квартиру в столиці. Почали ще більше працювати. Довелось навіть найняти робітників, щоб допомогли зі збором урожаю та біля худоби. За кілька років, поки син навчався, нам вдалось зібрати потрібну суму.
Словами не передати, яким щасливим був Максим, коли дізнався, що ми вирішили купити йому власну квартиру, та ще й у Києві.
– Мамо, тату, ви – найкращі, – говорив син, обіймаючи нас, – навіть не знаю, як вам віддячити за все, що ви для мене робите.
– Нічого не треба, сину, – відповідали ми з чоловіком, – ти нам онуків подаруй, а більшого нам не потрібно.
Пройшло ще два роки й Максим вирішив одружуватись. Щоправда, його наречену Алісу ми бачили тільки на фото. Гарна така, вся, наче лялька.
– Максиме, – кажу якось синові, – ти мені майбутню невістку привези, хоч познайомлюсь з нею.
– Та якось не виходить, – відмахнувся син, – дорога далека.
– Так у тебе ж автомобіль є. Сіли та й приїхали. Чи можу мені зібратись й поїхати до вас?
Максим аж зблід. Вочевидь, моя ідея не припала йому до душі.
– Та чого, мама, буде їхати, – подивився на мене Максим – мерзнути та мучитись? Ми, – каже, – якось самі приїдемо, обіцяю.
Але своєї обіцянки Максим не дотримав. Так жодного разу з Алісою й не приїхав. А щодо весілля, то він навіть чути нічого не хотів.
– Ми, – говорив син, – святкувати не будемо, просто розпишемось та й поїдемо відпочивати. Нам ресторани-короваї ні до чого.
– Синочку, ми все оплатимо, – вмовляли ми Максима, – може хоч в кафе зробимо?
– Ні. – Твердо відповів Максим.
Ми з чоловіком наполягати не стали.
Але пройшло кілька тижнів й до нас прибігла сусідка, Марина.
– Ви, – каже, – бачили весілля вашого Максима?
– Яке весілля? – Не зрозуміли ми.
Тут Марина дістала телефон й почала показувати нам світлини з соціальної мережі, де наш Максим кружляє в танці разом з Алісою. Невістка в білій сукні, син в костюмі. Батьки Аліси на відео вітають дітей з одруженням. Купа гостей. А нас нема. Навіть не запросили. Соромиться, виходить, своїх батьків з села.
Я сказала сусідці, що про весілля ми знали, просто не змогли поїхати. А що говорити? Сумно все це.
