“З сьогоднішнього дня все буде інакше!” — як одна жінка поставила на місце чоловіка та сина
Я не залізна. Я звичайна жінка, якій теж може бути кепсько. У якої болить голова, яка втомилася, яка працює цілий день, а ввечері тягне на собі важку-преважку торбу з продуктами, бо вдома — двоє чоловіків, здоровенних і ситих, які, схоже, впевнені, що їжа з’являється в холодильнику сама собою. І коли сили закінчуються, залишається лише одне — сказати вголос те, що вже давно кричить всередині.
Цей день видався особливо важким. В офісі аврал, начальниця зранку як на гріх роздратована, я ледь дочекалася кінця зміни. Вже стоячи на зупинці, зрозуміла — треба ще зайти в супермаркет: у холодильнику пусто, а вдома — чоловік Тарас і син Олесь. Тарасу — сорок три, високий, кремезний, апетит відповідний. Олесю — шістнадцять, займається боротьбою, після тренувань зметає з тарілок усе, що під руку потрапить.
Я йшла додому, згинаючись під вагою пакетів, лаючи себе за те, що набрала стільки всього. Голова гула, кожен крок віддавався пульсацією у скронях. Але я не могла не зайти — адже хто, як не я?
Коли я нарешті відчинила двері, Тарас вже був вдома. Лежав на дивані, дивився телевізор. Жодного питання, жодного погляду: “Як ти?” — ніби мене й не існувало. Олесь ще був на тренуванні. Я мовчки пройшла в спальню, випила таблетку й лігла. Хоч би п’ятнадцять хвилин — перевести подих, віддихатися, прийти до тями.
Голова трохи відпустила, але не зовсім. Я все одно почувалася розбитою. Та підвелася й пішла на кухню. Там, крім шуму з телевізора, лише мої кроки й брязкіт посуду. Швидко зварила макарони по-флотськи, порізала салат. Просто, ситно. Не до вишукуваностей.
Олесь прийшов пізніше. Я покликала всіх до столу. Сіла поруч і почула те, від чого всередині щось обірвалося.
— Знову макарони? — фукнув чоловік. — Могла б і щось цікавіше приготувати.
— А я б котлет хотів, — підтримав його син, покручуючи виделкою в салаті.
Жоден не запитав, як я. Жоден не сказав “дякую”. Вони знали, що в мене болить голова. Бачили, як я тягла додому торби. Чули, як я зітхала й ледь трималася на ногах. Але все, що вони змогли сказати — “нам не смачно”.
Я мовчки відклала ложку, подивилася на них обох. І ніби щось у мені клацнуло.
— Не подобається вечеря? Не їжте. З сьогоднішнього дня все змінюється. Я втомилася бути обслуговчим персоналом. Хочеш котлет — готуй. Хочеш борщу — вари. Я більше не буду тягати на собі торби, готувати, прибирати й отримувати за це фукані”…А тепер я йду пити чай на балконі — хтось із вас візьметься за віделки й мийку?”
