С ким живе твоя людина
Станіслав Андрійович, або просто Славко для друзів і колег, нещодавно став керівником відділу у великій компанії в Києві. Підвищення було заслуженим — працьовитий, спокійний, пунктуальний. Він не гнався за лідерством, але йшов упевнено. Вітання в офісі були стриманими: Славко ледве посміхався, дякував і запевняв, що зробить усе, аби колектив не шкодував про його призначення.
Найбільше раділа його мати, Людмила Петрівна. Саме вона колись водила сина по лікарях, наймала репетиторів, купувала йому зимовий одяг і відкладала з пенсії на його університет. Вона ж наполягла, щоб він пригостив колег домашніми стравами — пирогами, салатами, закусками. І хоча Славко спочатку відмовлявся, згодом погодився — не хотів засмучувати маму.
У день святкування він поїхав по їжу до матері. Та якраз мала запис до кардіолога, тому залишила все в холодильнику — уже упаковане. У коротку обідню перерву Славко вирішив не тягнути все сам і попросив новеньку співробітницю Олену поїхати з ним допомогти. Вона охоче погодилася.
Олена, білява з карими очима, була тим типом жінок, на яких усі обертають погляди. У офісі про неї шепотіли: мовляв, до Славка небайдужа, часто посміхається, дражниться, просить підвезти…
Вони зайшли до маминої квартири, простої, але затишної. Славко відкрив холодильник і почав виймати контейнери. Олена зручно сіла на стільчик, оглядаючи оселю:
— Як у твоєї мами затишно… Ніби вдома. А це хто?!
З кімнати вибіг чорний песик і загарчав на незнайомку.
— Це Грім,— пояснив Славко, беручи його на руки.— Не бійся, він добрий.
— Грім?! Оригінально…— скривилася Олена.— Нехай не лізе до мене. Ще штани порве.
Славко замовк. Її незадоволення його вразило. Але це було ще не все — з коридору вийшов пухкий чорний кіт і впевнено потерся об ноги господаря.
— А це Граф,— м’яко сказав Славко і дістав з холодильника варену рибу.— Зараз, любий, тобі обід.
Олена відійшла до дверей.
— У вас тут цілий зоопарк. У такій маленькій квартирі й кіт, і пес? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї мами нема алергії?
— А в тебе є?— тихо перепитав Славко.
— У мене? Ні… не знаю. У нас ніколи тварин не тримали. Не подобаються. Вони брудні…
Славко мовчки продовжував складати пакети. Усмішка зникла. Олена стояла осторонь, раз за разом відганяючи песика, який хотів обнюхати її туфлі.
— Ввечері зайду і виведу їх,— нарешті сказав Славко.— Мама буде лаятися, що я їх перегодую, але як їх не пожаліти?
— Ще й час на них витрачати… Ну так, хтось же має,— зі зневагою пробурчала Олена, виходячи.
Дорогою назад вона балакала про нове меню у їдальні, про спідницю Надії Іванівни, про те, як бухгалтерка вдруге вийшла заміж. Славко йшов мовчки, лише іноді кивав. У голові дзвеніло: «Пусто. Ненатурально… Чужа».
У кабінеті вже чекали: вручили термос, обійняли, похлопали по плечу. Після роботи накрили стіл, трохи випили, багато їли. Олена знову не відходила — то жарт, то погляд, то пропозиція підвезти. Але Славко спокійно відповів:
— Вибач, поспішаю. Маю важливу зустріч.
Вдома його чекала мама.
— Ну як? Усе вдало?— з усмішкою запитала вона, відчиняючи двері.
— Все добре, мам. Твої пироги розійшлися першими. Казали — немов із ресторану. Про мене вже й забули…
— А та, з якою ти сьогодні їхав — Олена? Сусідка бачила, каже, вродлива. Це вона?
— Ні. Просто колега. Та й взагалі, нікого поки нема. Тоді я трохи прибрів, щоб тебе потішити. Пробач.
— Ну добре. А якщо з’явиться — якою вона має бути, твоя «та сама»?
Славко задумався.
— Скромна. Добра. Розумна. І… любить тебе. І Графа. І Грома.
Мати посміхнулася.
— Ох, Славочко, головне — щоб тебе любила. Тоді й нас усіх прийме. Навіть впертого кота з характером.
Він кивнув. Потім узяв повідець, покликав обох «звірів» і вийшов на вулицю. Всі троє весело пробігли подвір’ям, наче повернулися в ті часи, коли все було просто — мама вдома, у портфелі булочка, на руках щеня, на плечі кіт, а попереду — усе життя.
Мати дивилася у вікно й стискала кулаки.
— Тридцять років, начальник відділу, а в душі — дитина. Дай тобі, Боже, справжнє кохання, сину… І щоб полюбила вона вас усіх одразу. І Графа. І Грома. І маму.





