Мій чоловік з дитячого будинку. Його біологічні батьки відмовились від Артура тільки тому, що алк0голь вони любили більше, аніж рідного сина. Мій чоловік був ще зовсім дитиною, коли тато з мамою його залишили.
Але Артур любив розповідати дітям з дитбудинку, що його мама обов’язково за ним прийде. Звичайно, діти, що ростуть без батьків завжди сподіваються на диво, але воно, на жаль, стається не у кожного. Когось забирали в сім’ю, а хтось так і живе до дорослого віку в холодних та непривітних стінах інтернату.
З моїм чоловіком сталась от яка історія. Перед новорічними святами, коли саме починались новорічні ранки, мій Артур, якому на той момент було менш, як сім років, почав розповідати друзям, що замовив у Діда Мороза маму.
– Не вигадуй, – говорили йому старші хлопці. – Ніхто за тобою не прийде. Нікому ти не потрібен.
– Прийде. – Казав маленький Артур. – Цього року на свята в мене обов’язково буде мама.
Прийшов переддень Нового року. Всіх дітлахів зібрали до актової зали, де для них була приготована новорічна вистава, а в кінці роздавались солодкі подарунки.
«Я сидів і заворожено дивився на сцену, – розповідає мій Артур, – там у блисках новорічних гірлянд, наче казкові герої, кружляли маленькі дівчатка у костюмах сніжинок., бігали діти в костюмах зайченят та сніговиків. А потім на сцену вийшла Снігуронька.»
Щоразу, коли Артур розповідає цю історію, у нього на очах виступають сльози.
Словом, того дня, дивлячись на дівчину, яка грала роль Снігуроньки, Артур відчув, ніби це його мама.
«Після вистави я не витримав та підійшов до цієї молодої жінки, на вигляд, ще зовсім дівчини, – розповідає Артур, – обійняв її та не хотів відпускати.»
Молоду жінку звали Валентина. Вона працювала акушеркою в пологовому, а у вільний час, як волонтер допомагала в дитячих будинках, і цього разу попала в інтернат, де був Артур.
У Валентини був чоловік, але дітей, на жаль, вони не могли мати, хоч жінка їх і дуже любила. Але їй сподобався маленький Артур й вона, пізніше разом зі своїм чоловіком, почали його навідувати.
А з часом вони прив’язались до маленького хлопчика та почали брати його до себе.
Артур же почав називати їх своїми татом та мамою. Над моїм майбутнім чоловіком вже припинили сміятись інші діти.
Пройшло ще кілька місяців і Артур став сином Валентини та Миколи, який за іронією долі грав Діда Мороза у тій самій новорічній виставі.
«Я одразу зрозуміла, що цей хлопчик буде моїм сином, – розповідає, моя свекруха Валентина Григорівна, або просто мама, як ми її з Артуром називаємо, – ще жодна дитина не була мені такою рідною.»
Зараз в нас чудова родина – діти та люблячі батьки, до яких ми часто їздимо. Мама Артура стала рідною не тільки для нього, а й для мене. Наші стосунки навіть кращі, ніж у мене з рідною мамою. Я без перебільшення можу сказати. Що мені пощастило зі свекрухою. А все тому, що маленький хлопчик колись загадав маму на Новий рік.
А ви вірите, що дива трапляються?
