Щоденник
Старенька дача, де знову відродилося щастя
Остап запросив друзів на дачу. По їхніх обличчях було видно — очікування не справдилися. Хтось навіть скривився, оглядаючи облуплені стіни та зарослий двір.
«Ну і що вони хотіли?» — подумав Остап, спостерігаючи за їхньою реакцією. «Гадали, що я їх у розкішну віллу запросив? Це стара бабусина хатина, а не заміський особняк…»
Але незабаром мангал задимів, м’ясо зашкварчало, динаміки загравли музику. Сміх, жарти, запашний шашлик, аромат диму — і вечір пішов куди веселіше. Шашлик вийшов чудовим, пиво лилося рікою, а компанія розгулялася.
Місця для ночівлі теж вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матраці на веранді. А вранці всі роз’їхалися доді — ситі, задоволені.
Остап лишився. Повертатися у шумне місто не хотілося. Він сидів у тиші, розглядаючи старенький посуд у серванті, коли раптом з вулиці почувся голос:
— Гей, господарі! Тут хтось є?
Він вийшов на ґанок і завмер. На стежині стояла дівчина — гарненька, з трохи збентеженим поглядом. Дивилася насторожено.
— Ви… ви господар? Раніше тут жили Ганна Михайлівна та Василь Іванович. А ви хто?
— А ти хто така? — різко кинув Остап. — Я схожий на шахрая, тобі здається?
Але дівчина раптом посміхнулася м’яко, майже доброзичливо.
— Ні, просто… я давно тут не була. Колись дружила з онуком Ганни Михайлівни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.
— Не схожий? — хитнув головою Остап. — А я і є той самий онук — Остап. Просто ти, мабуть, мене з кимось сплутала.
Дівчина густо почервоніла.
— Я — Даринка. Ти був другом мого брата, Івасика. Мене до вас часто підсаджували, пам’ятаєш? Ти мені колись цукерку дав біля вогнища, коли сосиски пекли…
Остап придивився. І справді — щось знайоме було в її обличчі, особливо у тому радісному очах. Колись, років десять тому, вона тіпалася за ними, а вони з Івасиком від неї тікали.
— То це ти? — здивувався він. — Маленька дівчинка з веснянками?
— Ну, тепер я вже не зовсім маленька, — сміється Даринка.
Вони зайшли в дім. Остап поставив чайник, а Даринка дістала із серванту бабусині чашки.
— Можна? Я завжди мріяла пити чай саме з них. Такі гарні…
Вони пили чай, їли вчорашні пряники. Годинник на стіні знову пішов — Остап завів його вперше за багато років. Ніби дім, давно забутий, почав оживати.
— Я за грибами йшла, але сама злякалася, — зізналася Даринка, тримаючи чашку обома руками, немов дитина.
— Полюбляєш гриби? — усміхнувся Остап. — Тоді у вихідні — разом підемо?
Він і сам здивувався, наскільки легко йому було з нею.
З того часу вони почали зустрічатися. Все, до чого торкалася Даринка, нІ стало так: старий будинок знову наповнився сміхом, у серцях Остапа й Даринки розквітло кохання, а на дачі, де колись жили їхні діди, тепер народилася нова історія щастя.
