**Старий будинок, де знову задихало щастя**
Остап запросив друзів на дачу. По їхніх обличчях було видно — очікування не справдились. Хтось навіть скривився, оглядаючи облуплені стіни та зарослий двір.
«Ну і що вони хотіли?» — подумав Остап, спостерігаючи за їхньою реакцією. «Думали, що я їх у палац запросив? Це стара бабусина хатина, а не заміська вілла…»
Але незабаром мангал задимів, м’ясо зашипіло, динаміки заграли музику. Сміх, жарти, смажена ковбаска, запах диму — і вечір пішов веселіше. Шашлик вдався, пиво лилося, а компанія розгулялась.
Місця для ночівлі теж вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матрасі веранди. А вранці всі роз’їхались — ситі, задоволені.
Остап лишився. Повертатись у шумне місто не хотілося. Він сидів у тиші, розглядаючи старий посуд у серванті, коли раптом із двору почувся голос:
«Гей, господарі! Тут хтось є?»
Він вийшов на ґанок і завмер. На стежині стояла дівчина — гарненька, з трохи збентеженим поглядом. Дивилась насторожено.
«Ви… ви господар? Раніше тут жили Марія Іванівна та Петро Олексійович. А ви хто?»
«А ти хто така?» — різко кинув Остап. «Я схожий на шахрая, як на твою думку?»
Але дівчина раптом усміхнулась м’яко, майже ніжно.
«Ні, просто… я давно тут не була. Колись дружила з онуком Марії Іванівни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.»
«Не схожий?» — хмикнув Остап. «А я і є той самий онук — Остап. Просто ти, мабуть, з кимось мене переплутала.»
Дівчина густо почервоніла.
«Я — Соломія. Ти був другом мого брата, Дмитрика. Мене часто до вас підсажували, пам’ятаєш? Ти якось дав мені цукерку біля багаття, коли ми ковбаски пекли…»
Остап придивився. І справді — щось знайоме було в її обличчі, особливо в тому радісному погляді. Колись, років десять тому, вона бігала за ними, а вони з Дмитриком намагались від неї втекти.
«Так це ти?» — здивувався він. «Маленька дівчинка з веснянками?»
«Ну, тепер я вже не зовсім маленька,» — засміялась Соломія.
Вони зайшли в будинок. Остап поставив чайник, а Соломія дістала з серванту бабусині чашки.
«Можна? Я завжди мріяла пити чай саме з них. Такі гарні…»
Вони пили чай, їли вчорашні пряники. Годинник на стіні знову почав цокати — Остап завів його вперше за багато років. Ніби будинок, давно забутий, почав оживати.
«Я за грибами йшла, але сама злякалась,» — зізналась Соломія, тримаючи чашку обома руками, немов дитина.
«Любиш гриби?» — усміхнувся Остап. «Тоді у вихідні — разом підемо?»
Він і сам дивувався, наскільки легко йому було з нею.
З того часу вони почали зустрічатись. Усе, до чого торкалась Соломія, ніби оживало. Вона вимила вікна, відполірувала старі шафи, розклала білизну — акуратно, за бабусиною системою.
«Тут все як нове,» — дивувалась вона. «Ніби твоя бабуся знала, що ми з тобою тут житимемо.»
І справді, старий будинок ніби прокинувся. Остап полагодив ґанок, пофарбував ставні. Навіть старенький мопед дідуся завівся. Знову закрутилось життя.
«А я й не знав, що можна так любити,» — якось тихо сказав Остап, коли вони сиділи біля багаття.
«Я теж,» — зізналась Соломія.
Коли Остап вирішив перевестись на віддалену роботу й переїхати жити на дачу, батьки здивувались.
«Ти з глузду з’їхав? У цю глушину?» — скрикнула мати.
Але Остап лише знизав плечима. Тут було справжнє — ліс, річка, старий будинок і… Соломія.
Бабуся з дідусем приїхали до них на день — просто подивитись.
Марія Іванівна гладила долонями дерев’яні стіни.
«Ніби будинок нас чекав,» — прошепотіла вона.
А дідусь — той і зовсім ожив. Сів на мопед, цмокав, жартував. Просив запустив іграшковий потяг, який Остап давно полагодив.
«Як добре, що не забули,» — сказав він, дивлячись на онука з тихою гордістю. «Ми з бабусею тут стільки щасливих років прожили… І тепер тут знову буде радість. Життя триває.»
«Бабуся, дідусю, дякую вам за будинок,» — сказав Остап на прощання. «Без нього я б ніколи Соломію не зустрів.»
А Соломія, стоячи поруч, додала:
«І дякую за ваше тепло. Воно тут залишилось. У кожній дошці. У кожній годині, яка знову цокає на стіні…»
І будинок, старий, дерев’яний, з протертим дахом, знову дихав. Жив. І в ньому лунав сміх. Сміялось життя.
