— Навіщо це тобі?
— Ти мене сухою називаєш?! Мене?! Це ти спочатку забув про засоби безпеки, потім про всі пристойності, а тепер привів вагітну до мого дому і вимагаєш більшу кімнату! Як тобі така ситуація, а, синку?
Лариса говорила різко, але чесно. Вона не хотіла нападати. Ні, вона хотіла захистити своє.
А Віктор ходив по кімнаті, ніби вишукував зручну позицію для наступу, шукав слабкі місця. По ньому було видно — він не вважав себе винним.
…Все почалося давно. З того дня, коли Лариса з Василем, царство йому небесне, переїхали у свою першу квартиру. Навіть без ліжка. Починали з надувних матраців. З часом вони накопичили на другу квартиру — для сина. А потім збудували дачу. На дві сім’ї, щоб колись на веранді й у саду бігали онуки.
Але Василь пішов у вічність, коли Віктор тільки вступив до інституту. Чоловік залишив Ларисі все: плоди їхньої спільної праці, щасливі спогади та останнє джерело тепла й радості — сина.
Віктор отримав диплом, від’їхав, одружився. У Лариси з’явився онук. Вона була щаслива. Але через рік Віктор повідомив про розлучення.
— Ми не зійшлися характерами. Не можу з нею жити, — сказав він так, ніби йшлося про подібраного цуценя. — Ну, і ми домовились… Раз я батько, то подарував квартиру їй. Взамін вона пообіцяла не подавати на аліменти.
Лариса схопилася за голову.
— Молодець, прямо лицар. З вітром у кишені. Хіба ти купував цю квартиру? — докорила вона.
Жінка ще тоді здогадувалася, що платити за цей атракціон великої щедрості доведеться їй. І вона не помилилася.
Незабаром син прийшов знову — тепер із новою дружиною. І вона вже була у положенні.
Вони попросилися пожити у неї. Лариса не заперечувала. Спочатку.
Вона намагалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть звикла залишати зайві порції на плиті — раптом Яринка зголодніє.
Але дуже скоро стало зрозуміло — подяки не буде.
Ярина не працювала, пояснюючи це своїм станом. Лариса не сперечалася, хоч у душі була не згодна.
— Я б на її місці хоча б до сьомого місяця працювала, — жалілася Лариса подрузі Ганні. — Житла у них немає, зарплата у Вітька — копійки. Вона ж мала бачити, за кого виходить. Мала розуміти, що він сам не витягне. А вона ледачиться.
— Ну, Ларко, віднесися з розумінням. Все ж таки вагітна дівчина… — миролюбно відповіла Ганна.
— Дівчина-приспівка. Я сама колись народжувала, знаю, що це таке. Головою треба думати, перш ніж дитинку робити. Вона ж не тяжкохвора, навіть токсикозу немає. Просто добре влаштувалася. Як гадаєш, до кого вони прибіжать, якщо у них на візочка не вистачить?
— Потерпи трохи, може, все налагодиться. Віддасть дитину до садочка, вийде на роботу…
— Та годі. Який садочок? Вони ж на кілька місяців просилися, — намагалася втихомирити себе Лариса.
Прибирання теж давалося важко. У кімнаті сина все було в тонкому шарі пилу. Лариса не встигала мити посуд: у мийці постійно щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не милися. Вони залишалися в кімнаті Віктора й поступово чорніли від нальоту.
Лариса терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, а потім діяти.
А Віктор, на лихо, ніби розчинився у своєму паралельному світі. Він пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або сидів у телефоні, або ритуально гладив живіт Ярини й йшов курити на лавочку біля будинку. Курив довго, зі смартфоном. Вів пусті розмови з сусідами.
Було зрозуміло — з такими темпами грошей у них не прибавиться.
— Мам, давай поміняємося кімнатами. А то в нас навіть ліжечка не влізе, — випалив він одного разу так легковажно, ніби попросив сіль.
Лариса не відразу знайшла відповідь. За три секунди перед очима промайнули сцени з їхнього сімейного життя. З якою любов’ю вони з Василем переклеювали шпалери, як вибирали занавіски, як чоловік усміхався й називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни й нахабно будує сімейне гніздечко з уламків.
— До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не назавжди, так?
Він відвів очі. Ярина відвернулася. І стало зрозуміло — не тимчасово. Вони потихеньку влаштовувалися тут. Вони вже все вирішили.
Син намагався домовитися ще кілька разів. Лариса не поступалася.
Наступний великий скандал стався через тиждень. Віктор недбало кинув під час сніданку:
— А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що Лариса в цей момент сиділа. Це вже було не проханням. Це була відкрита вимога.
— Вітьку, ми все життя з твоїм батьком працювали на цей будинок. Тато вклав у нього всю душу, майже сам сидів над проектом. І я його не продам ще й тому, що ти не вмієш поводитися з майном.
А потім вона глибоко зітхнула, обіймаючи кота, і зрозуміла, що іноді найбільшою любов’ю буває вміння відпустити.
