Тайна старого листа: кохання сильніше за минуле
Ярослав повернувся з роботи втомлений. Влітку він підробляв на будівництві — не вічно ж жити на мамині гроші. Через рік закінчить університет, влаштується за фахом, одружиться зі своєю коханою Соломією.
«Мам, а давай на вихідні до села поїдемо? Відпочинемо, я на риболовлю схожу», — мрійливо запропонував він, допиваючи вечерю.
«Я сама хотіла сказати, сину, — відповіла Наталія, ставлячи перед ним чай. — Думала, ти втомлюєшся, не до села. Може, продамо хату? Якщо там ніхто не живе, вона зруйнується. Після смерті батька ми туди не їздили. Коли вона вам не потрібна, грошей на весілля вистачить».
«У батьків Соломії дача під містом, — кивнув Ярослав. — Я за. Давай продамо. У п’ятницю ввечері поїдемо».
«І Соломію візьмемо», — додала радісно Наталія.
Ярослав щоліта проводив у селі у бабусі. Після її смерті батьки їздили туди у відпустку, навіть садили город. Але після трагедії з татом — він загинув — мати забула про хату.
У п’ятницю ввечері вони їхали автобусом. Ярослав дивився у вікно, Соломія спала, поклавши голову йому на плече. Дорога недовга — сорок хвилин, але в спеку здавалася вічністю. Нарешті автобус зупинився на околиці села. Пасажири, хапаючи сумки, поспішали вийти. Ярослав зістрибнув зі сходів, вдихнувши тепле повітря.
«Ой, вся сорочка мокра, бідний», — пожаліла Соломія.
«Нічого, — посміхнувся він. — Дійдемо, залишимо речі й на річку купатися».
Вони йшли селом, ігноруючи цікаві погляди місцевих. Жінки віталися, проводжаючи їх очима, але не питали, куди прямують — у селі так не роблять. Ярослав ніс сумки з їжею на два дні, відчуваючи полегшення після душного автобуса.
Двір старої хати зарослий бур’яном та кропивою. «Обережно, дивіться під ноги», — попередила Наталія. Соломія скрикнула, притиснувшись до Ярослава. Іржавий замок піддався легко. Усі троє увійшли в прохолоду хату й замерли.
«Ніби й не від’їжджала», — зітхнула Наталія, охоплена ностальгією.
Ярослав впізнав знайомі деталі: вицвілі фото на стінах, вирізані ним у дитинстві з журналів картинки, короткі занавіски. На залізних ліжках горіли подушки під в’язаними ковдрами. Посередині кімнати стояв стіл, накритий потертою блакитною клейонкою.
«Затишно тут, — сказала Соломія. — Не шкода продавати?»
«Я розберу сумки, — розпорядилася Наталія. — Ярославе, принеси дров, вони у дворі. Соломіє, оглянься поки».
Будинок ожив. У печі затрещали дрова, на столі з’явилися гречка, чай, цукор, печиво. Стара плитка з відкритою спіраллю працювала. Ярослав приніс води з криниці, Наталія поставила чайник. Коли стало спекотно, відчинили вікна та двері, випускаючи тепло. Ярослав із Соломією пішли купатися на річку.
Вночі не спалося — хата скрипіла, наче скаржилася на старость і самоту. Вранці Наталія приготувала сніданок, а потім відправила молоді на горище розбирати непотріб, сама взявшись за шафи.
«Фу, скільки павутини!» — Соломія притискалася до Ярослава під низькою стелею. На мотузках висіла білизна, забута чи матір’ю, чи бабусею. Непотрібу було повно, але нічого цікавого. Вони скинули вниз купу журналів, піднявши пил. Соломія помітила випалий аркуш.
«Ярославе, підійди!» — покликала вона.
«Що там?» — він заглянув через плече. «Лист?»
«Послухай», — сказала вона і почала читати.
«Привіт, Олександре. Що трапилося? Ти обіцяв приїхати, поговорити з батьками й повернутися за мною. Минув місяць, а від тебе ані слова. Я не знаю, що й думати, змучилася вся. Хотіла сказати при зустрічі, але, може, це тебе прискорить: я чекаю дитину. Була б мама жива, розповіла б їй, вона б підтримала. А тітка… Не впевнена, що зрадіє, помітивши мій живіт. Кох«Любий, приїжджай швидше…» — дівчина писала про кохання, тугу й очікування, а в кінці стояло ім’я — Оксана.
