Доля, схована у втраченому гаманці
Оксана Іванівна витерла руки об фартух і глянула на зачинені двері кімнати онуки. Соломія повернулася з університету сумна, і бабуся відразу зрозуміла: щось трапилося. «Мабуть, з Мар’яном посварилась»,— подумала вона, похитуючи головою. Їхні сварки були не рідкістю, але щоразу Оксана Іванівна сподівалася, що молодь розбереться. Минуло трохи часу, і вона вирішила постукати.
— Соломіє, Соломійко, йди повечеряй, ти ж з пар голодна,— ніжно покликала бабуся.
— Не хочу, бабусю, не хочу…— голос Соломії тремтів, ніби вона стримувала сльози.
Оксана Іванівна привідчинила двері і зазирнула. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі були червоні, хоча слідів сліз уже не було видно. Бабуся увійшла, сіла поруч і пригорнула Соломію. «Не варті ці хлопці наших сліз,— тихо промовила вона.— Усе в тебе буде добре, дитинко».
— Звідки ти знаєш, що я з Мар’яном посварилась?— здивувалася Соломія, витираючи очі.
— А через що ще дівчина в твої роки так переживає?— усміхнулася Оксана Іванівна.— Плюнь, Соломійко, не вартий він того. Знайдеш ще свою справжню любов.
Вона міцніше обняла онуку й задумалась. У пам’яті спливли далекі роки, повні своїх випробувань і радощів. Соломія, притулившись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи, бабусю, про своє життя. Я ж майже нічого не знаю, тільки те, що дідусь пішов сім років тому».
Оксана Іванівна глибоко зітхнула, і її оповідь полилася, мов річка, забираючи їх обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Гната. Кохання здавалося вічним, але сімейне життя перетворилося на кошмар. Мати попереджала: «Оксанко, не буде Гнат добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка з сусіднього селища сватає тобі Бориса, він надійний». Але Оксана не слухала, вірила в добре серце Гната. За рік він почав пити, сварки стали звичайною справою. Одного разу, не стримавшись, він підняв на неї руку. Оксана, схопивши сина Миколу, вибігла з хати й сховалася в батьків. Тато зустрів Гната суворим поглядом: «Ще крок — і пошкодуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Оксана залишилася сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка вже була хвора й самотня. Тітка прийняла її з Миколою як рідних, а Оксана піклувалася про неї, доки та не пішла з життя. Однокімнатна квартира дісталася Оксані. Вона влаштувалася нянею до дитсадка, куди віддала й Миколу. Жили скромно, але в теплі й ситості. Іноді Оксана приносила додому залишки їжі — котлетку, шматочок хліба — все, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Оксана зайшла до крамниці. Розрахувавшись, вона не помітила, як упустила гаманець із майже всією зарплатою. Дома, виявивши втрату, вона запанікувала: на що тепер жити? Миколі потрібні були нові черевики, а до зарплати — майже місяць. Оксана кинулася назад до крамниці. Продавчиня, пишна жінка з незадоволеним виразом обличчя, буркнула: «Треба краще дивитися». Але потім простягнула записку: «Якийсь хлопець знайшов твій гаманець, залишив адресу».
Оксана, не звертаючи уваги на грубість, вибігла з крамниці. Адреса виявилася неподалік. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий хлопець із добрими очима. «Добридень,— видихнула Оксана,— це я втратила гаманець». Він усміхнувся: «Не хвилюйтесь, я його зберіг. Скажіть суму й колір». Оксана описала гаманець — темно-синій, назвала суму до копійки. «Точно твій»,— сказав хлопець, простягаючи гаманець. — Мене звати Олег, а тебе?»
— Оксана,— відповіла вона, відчуваючи, як від полегшення теплішає на душі. — Дуже дякую, це всі мої гроші.
Олег помахав їй у вікно, коли вона йшла, і Оксана подумала: «Треба його віддячити». У вихідний вона з Миколою купила торт і вирушила до Олега. Двері відчинила літня жінка — його бабуся. Олег, побачивши гостей, зніяковів: «Навіщо так витрачатися?» Але відмовлятися не став, а запросив на чай. Микола, серйозно потиснувши Олегу руку, представився: «Я — Микола». Усі засміялися, і атмосфера стала теплою.
За чаєм Оксана дізналася, що Олег живе з бабусею, батьків втратив, йому двадцять три, він відслужив у армії й працює на заводі. Його блакитні очі й щира усмішка змушували Оксану почуватися легко й вільно. Навіть Микола, зазвичай насторожений, уважно слухав Олега.
Вони почали зустрічатися. Ходили у кіно, гуляли в парку, іноді брали Миколу, який подружився з бабусею Олега, Ганною Петрівною. Оксана хвилювалася через ріОксана зрозуміла, що іноді доля ховається у найнесподіваніших місцях — навіть у втраченому гаманці, що привів її до справжнього щастя.
