Забута вітальна листівка
Марія Петрівна повернулася додому в кепському настрої.
— Привіт! Будеш вечеряти? — з усмішкою зустрів її чоловік Ігор у передпокої.
— А ти що, приготував? Зазвичай ти на кухні не з’являєшся, — здивовано подивилася вона.
— У тебе сьогодні ж день народження. Думав, тобі не варто в такий день біля плити стояти, — бадьоро відповів Ігор.
Марія сіла на пуфик у коридорі й раптом нестримно заплакала.
— Марусю, що сталося? — злякався чоловік.
— Вона не привітала… Навіть слова не сказала… — промовила жінка крізь сльози.
— Хто? Про кого ти? — збентежився Ігор. Він ніяк не міг зрозуміти, що змусило дружину розридатися в такий, на перший погляд, радісний день.
З самого ранку настрій у Марії Петрівни був не найкращим. Сьогодні їй виповнилося 60 років. Дома ювілей святкувати не стали — вирішили скромніше. Але на роботі все ж довелося накривати стіл, приймати вітання, слухати тости. Від усієї цієї метушні вона втомилася і мріяла лише дістатися додому, лягти в тиші й побути наодинці з собою.
Увечері зателефонувала сестра.
— Ну що, Маруся, вітали сьогодні? — запитала вона.
— Вітали, звісно. На роботі все пройшло нормально. Ігор квітів приніс, путівку в санаторій подарував — влітку поїдемо, — стримано відповіла Марія.
— Ось і чудово! У нашому віці вже треба себе баловати. А діти? Андрій ще на вахті?
— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а ввечері прислав орхідею — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поряд живе. Хоч зайшла привітати?
— Навіть не написала… — з гіркотою видихнула Марія. — Ми з Ігорем стільки для них зробили, а вона… Навіть листівку не надіслала.
— Та ну?! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, бувало всяке, але таке не дозволяли. Невже зовсім нічого?
Пізно ввечері, майже об одинадцятій, телефон Марії пікнув. Повідомлення. У ньому — стандартна картинка з інтернету з написом «З днем народження». Жодного слова від себе. Жодного дзвінка. Жодного натяку на живе співчуття. Просто переслане зображення.
— Ось і все її ставлення, — з образами сказала Марія чоловікові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддалі без зайвих розмов та умов.
— Ну чого ти розводишся? Зараз у молодих так прийнято — картинку скинути, лайк поставити і вважати, що привітав, — намагався заспокоїти її Ігор.
— Ні, Ігорю. Це ненормально. Це нешанобливо. Ювілей — це не просто дата. Це віха. І така дрібниця багато про все говорить.
Наступного ранку настрій Марії не покращився. Образа лише зростала. Вона знову і знову прокручувала в голові вчорашнє, згадувала моменти, перебільшувала деталі і накручувала себе до сліз. Ігор це бачив, але нічим допомогти не міг. Він навіть подзвонив синові.
— Мама знову незадоволена, — втомлено почав розмову Андрій. — Знову Наталю лає?
— Не лаю. Просто неприємно, коли людина, яка живе за сто метрів, навіть голосом не привітала, — не витримала Марія і сама взяла трубку. — Скажи своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день — теж.
— Мам, ну може вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Андрій.
— Та годі! — відмахнулася мати. — На таку листівку знайшла час, а на два слова — ні? Зручно, правда?
Пізніше Андрій все ж поговорив із Наталею.
— Я взагалі забула… — виправдовувалася вона. — День був жахливий, на роботі аврал, доді повзла — сил не було. Ось і скинула хоч щось. Думала у вихідні зайти з подарунком.
— Тепер уже пізно, — похмуро відповів чоловік. — Мама образилася. І це надовго.
У суботу Наталя знову не змогла вибратися — завал на роботі, а в неділю вирішила відпочити. Про візит згадала пізно ввечері.
— Ну й добре, — сказала вона чоловікові. — Наступного разу зайдемо. Не кінець світу.
Але Марія була непохитна.
— Не треба ваших формальних візитів, — холодно сказала вона синові. — Час — і ложка дорога. Усе. Пізно.
— То ти проти, щоб ми прийшли?
— Проти, — різко відповіла Марія. — Мені не потрібні шанувальники. Мені потрібна повага. І якщо її нема — не треба робити вигляд.
Наталя, у свою чергу, не бачила у своєму вчинку нічого страшного. Але розуміла: з такою свекрухою треба діяти тонше. Тому до річниці весілля Марії та Ігоря вона наполягла на візиті з подарунком.
— Скажемо, що хотіли привітати разом, ось і не йшла без тебе, — підморгнула вона чоловікові. — Треба якось виправляти ситуацію.
Двері відчинила Марія.
— Ну, слава богу, згадали, — їдко сказала вона. — Хоч на річницю дісталися.
— Мам, ну годі, — зітхнув Андрій. — Ми не забуваємо. Просто не завжди все йде за планом.
Наталя посміхалася, допомагала накривати стіДвері зачинилися, а в душі Марії Петрівни все ще стояв холод, навіть попри те, що вона вже почала згадувати, як гарно Наталя допомагала їй сьогодні.
