**Забуте щастя**
Стояла Оксана біля вікна своєї маленької кухні, дивилася на сіре осіннє небо. До зарплати лишився тиждень, а в гаманці — дві останні купюри по 100 гривень. А син Ярослав попросив нові кросівки. Серце стиснулося від думки, як важко буде пояснити хлопчикові, що йому знову доведеться почекати. Йому лише десять, але він вже дивиться на світ серйозніше, ніж варто б у його віці. Занадто рано став дорослим, хоч Оксана мріяла дати йому щасливе дитинство.
— Мамо, може, почекаю до наступного місяця? Ці ще міцні! — сказав Ярик за вечерею. Вона ледве стримала сльози.
Цей рік був, мабуть, найважчим у її житті. Все почалося з того, що її чоловік Богдан, якого вона вважала надійною опорою, зібрав речі й оголосив, що йде. До іншої. — «Мені треба нове повітря, розумієш? Втомився від цієї рутини, від бідності!» — кинув він тоді, не зважаючи на її заплакані очі.
Оксана не могла повірити. Все розвалювалося. Найстрашніше — вона залишилася з сином майже без засобів до існування. Богдан перестав допомагати грошима, сина теж не відвідував. Його новий роман зруйнував не лише їхній шлюб, а й бюджет.
Та вона була сильною. Влаштувалася на другу роботу — вдень працювала адміністраторкою у лікарні, а ввечері прибирала офіси. Інколи здавалося, що сили вже кінчилися. Але вона згадувала Ярикові очі, його щиру усмішку — і йшла далі.
Одного разу після важкого дня Оксана вирішила провести вечір із сином на дитячому майданчику. Це був їхній спосіб трохи розслабитися: вона — з дешевою кавою у термокружці, він — на гойдалках або з м’ячем.
Тоді вона і помітила дівчинку з яскравими блакитними очима та веснянками. Поруч сидів чоловік — високий, спокійний, з теплою усмішкою. Він дивився на доньку так, як Оксана хотіла б, щоб батько дивився на Ярика.
Хлопчик миттєво подружився з дівчинкою. Діти не роздумують над тонкощами стосунків — через десять хвилин вони вже бігали, сміялися, грали у догонялки.
— Гарний у вас син, — промовив чоловік.
— Дякую. Ваша донечка така гарненька!
— Так, це Софійка, — кивнув він. — А я — Олег.
Так вони познайомилися. Сиділи на лавці, спостерігали за дітьми. Розмова йшла повільно, але легко. Оксана розповідала про те, як сама виховує сина, Олег — про те, як уже три роки живе без дружини, яка після розлучення переїхала до іншого міста, залишивши йому доньку.
— Важко, але справляємося, — сказав він із усмішкою.
Виявилося, вони сусіди у будинку. Олег нещодавно переїхав, тому раніше не зустрічалися.
Наступні місяці їхня дружба зростала. Вони разом ходили з дітьми у театр, на свята, одного разу вибралися в парк розваг. Ярик і Софійка раділи, а Оксана вперше за довгий час відчула, що важкість у душі десь зникла. Поряд був Олег — спокійний, надійний, турботливий.
**II**
Одного вечора, коли Ярко заснув після прогулянки, Оксана вперше за останні місяці дозволила собі розслабитися. Сиділа у кріслі, закутана у плед, пила чай. За вікном вітер гойдав гілками дерев. Олег, коли Софійка заснула, зайшов до неї. Сиділи мовчки у світлі настільної лампи.
— Оксано, — раптом промовив він, крутячи в руках чашку, — я три місяці думав, як сказати… Ти — неймовірна жінка.
Вона підняла на нього очі.
— Ти стільки робиш для сина. Сама. І все одно знаходиш сили усміхатися.
— Просто треба, — зітхнула вона. — У мене є Ярик. Я не маю права зламатися.
Він на мить замовк, потім сказав:
— Весь цей час, коли ми спілкуємося, я думав про те, як хотів би бути поруч. Підтримувати тебе. Без тебе я не уявляю своїх днів.
Слова Олега грюкнули, як грім. Вона знерухомилася. Боялася, що цей крихкий світ знову розвалиться.
— Олег, я… я не знаю, чи готова до чогось нового. Після всього мені важко довіряти.
Він не перебивав, терпляче слухав. Потім тихо сказав:
— Я розумію. Не прошу одразу вирішувати. Але знай — я поруч.
Його слова розтопили лід у її душі. Вона відчула, що не сама.
Олег почав частіше з’являтися в їхньому житті. Ненав’язливо, без пафосу. Приносив фрукти, іноді домашню випічку для Ярика. Допоміг із кросівками, влаштував дітям чудовий Новий рік — коли Оксана повернулася з роботи, побачила, що він разом із дітьми прикрасив ялинку.
— Дядьку Олеже, а ти тепер завжди будеш з нами? — раптом запитав Ярик за столом.
Олег усміхнувся:
— Якщо твоя мама не буде проти.
Оксана нічого не відповіла. Лише посміхнулась.
Минали місяці, життя почало налагоджуватися. Їй підвищили зарплату, вона кинула підробіток. З’явився час на синаА потім одного весняного вечора, коли вперше за довгий час вона почула себе справді щасливою, Олег обняв її і прошепотів: “Давай уже нікуди не поспішати — просто будьмо разом”.
