Забуте щастя. Оповідь
Оксана стояла біля вікна своєї крихітної кухні, дивлячись на сіре осіннє небо. До зарплати залишався ще тиждень, у гаманці лежали дві останні купюри по 500 гривень, а син Денис просив нові кросівки. Серце болісно стиснулося, коли вона подумала, як важко буде пояснити хлопчикові, що йому знову доведеться почекати. Йому всього десять, але він уже занадто серйозно дивиться на світ. Занадто рано він став дорослим, хоча Оксана мріяла дати йому щасливе дитинство.
— Мам, може, я почекаю до наступного місяця? Ці кросівки ще міцні! — промовив Денис за вечерею. Оксана ледве втримала сльози від любові до своєї дитини.
Це був, мабуть, найважчий рік у її житті. Рік, що почався з того, як її чоловік Олег, якого вона вважала надійною опорою, зібрав речі й оголосив, що йде. До іншої. «Мені потрібне нове життя, розумієш? Втомився від цієї рутини, від бідності!» — сказав тоді він, не звертаючи уваги на її заплакані очі.
Оксана не могла повірити. Все руйнувалося. Найжахливіше — вона залишилася з сином майже без засобів до існування. Олег перестав допомагати матеріально, а навідувати сина теж не приходив. Його новий роман виявився руйнівним не лише для їхнього шлюбу, а й для сімейного бюджету.
Але Оксана була сильною. Влаштувалася на другу роботу — вдень працювала адміністратором у медичному центрі, а ввечері прибирала офіси. Іноді їй здавалося, що сил більше немає. Але завжди згадувала очі Дениска, його добру посмішку, і це давало їй віру в завтрашній день.
Одного разу після довгого робочого дня Оксана вирішила провести вечір із сином на дитячому майданчику. Це був їхній спосіб хоч трішки розслабитися: вона — із чашкою дешевої кави, він — на гойдалках чи з м’ячем.
Саме тоді вона помітила дівчинку з яскравими блакитними очима і веснянками на щічках. Поруч із нею сидів чоловік — високий, стриманий, але з чимось добрим у погляді. Він дивився на дівчинку так, як Оксана хотіла, щоб колись на Дениса дивився його батько.
Її син, звісно, швидко подружився з дівчинкою. Діти, на відміну від дорослих, не аналізують стосунків. Вже через десять хвилин вони бігали один за одним із криками: «Не впіймаєш!»
— Гарний у вас хлопчик, — звернувся до неї чоловік.
— Дякую, — нерішуче посміхнулася Оксана. — Ваша донька дуже гарненька!
— Так, це Софійка, — кивнув він. — А мене звати Максим.
Так почалося їхнє знайомство. Вони сиділи на лавочці, спостерігаючи за дітьми. Розмова йшла повільно, але легко. Оксана розповідала, як сама виховує сина, Максим — як уже три роки живе без дружини, яка після розлучення переїхала до іншого міста, залишивши йому доньку.
— Важко, але справляємось, — сказав він із легкою усмішкою.
Максим і Оксана виявилися сусідами. Оскільки він недавно переїхав, раніше вони не зустрічалися.
Наступні місяці їхня дружба росла. Вони разом ходили з дітьми в театр, на святкові вистави, а одного разу вирушили в парк розваг. Денис і Софійка радісно каталися на атракціонах, а Оксана вперше за довгий час відчула, що відчуття безвиході кудись зникло. Їй стало легко. Бо поруч був Максим — спокійний, надійний і неймовірно турботливий.
**ЧАСТИНА 2**
Одного вечора, коли Денис заснув після активного дня на свіжому повітрі, Оксана вперше за багато місяців дозволила собі розслабитися. Вона сиділа у вітальні, закутавшись у плед, і пила гарячий чай. Вітер за вікном гойдав оголені гілки дерев, легенько стукаючи по шибці. Максим, уклаМаксим, поклавши Софійку спати, зайшов до Оксани, і коли вони сиділи в тиші під м’яким світлом настільної лампи, він раптом взяв її за руку і прошепотів: “Давай ніколи більше не розлучатимемось”.
