**Забуте щастя**
Оксана стояла біля вікна своєї маленької кухні, дивлячись на сіре осіннє небо. До зарплати ще цілий тиждень, а в гаманці лежали дві останні купюри по 500 гривень. Її син Денисок попросив нові кросівки. Серце болісно стиснулося, коли вона подумала, як важко буде пояснити хлопчикові, що доведеться ще почекати. Йому всього десять, але він уже дивиться на світ надто серйозно. Надто рано він став дорослим, хоча Оксана мріяла дати йому щасливе дитинство.
— Мамо, а якщо я дочекаюся до наступного місяця? Ці кросівки ще міцні! — сказав Денисок за вечерею. Оксана ледве стримала сльози від ніжності до свого сина.
Цей рік був, мабуть, найважчим у її житті. Він почався з того, що її чоловік Богдан, якого вона вважала надійним, зібрав речі й оголосив, що йде. Іде до іншої. «Мені потрібне нове повітря, розумієш? Я втомився від цієї рутини, від бідності!» — сказав він тоді, не звертаючи уваги на її сльози.
Оксана не могла повірити. Все розвалювалося. Найстрашніше — вона залишилася з сином майже без грошей. Богдан перестав допомагати, а до сина не приходив. Його новий роман зруйнував не лише їхній шлюб, а й бюджет.
Але Оксана була сильною. Вона влаштувалася на другу роботу — удень працювала адміністраторкою у медичному центрі, а ввечері прибирала офіси. Іноді їй здавалося, що сили вже немає. Але вона завжди згадувала очі Дениска, його щиру посмішку, і це давало їй віру в завтрашній день.
Одного разу після важкого дня Оксана вирішила провести вечір з сином на дитячому майданчику. Це був їхній спосіб трохи розслабитися: вона з термокружкою дешевої кави, а він — на гойдалках чи з м’ячем.
Саме тоді вона помітила дівчинку з яскравими блакитними очима й веснянками на щоках. Поруч із нею сидів чоловік — високий, стриманий, але з доброю усмішкою. Він дивився на дівчинку так, як Оксана мріяла, щоб на Дениска колись дивився його батько.
Її син, звичайно, швидко подружився з дівчинкою. Дітлахи, на відміну від дорослих, не розбираються в тонкощах стосунків. Вже за десять хвилин вони бігали, сміялися й кричали: «Не впіймаєш!»
— У вас гарний син, — звернувся чоловік до Оксани.
— Дякую, — вона несміливо посміхнулася. — Ваша донька дуже гарненька!
— Так, це Софійка, — він кивнув. — А я Андрій.
Так вони познайомилися. Сиділи на прохолодній лавці, спостерігаючи за дітьми. Розмова йшла повільно, але легко. Оксана розповіла, як сама виховує сина, Андрій — як уже три роки живе без дружини, яка після розлучення переїхала в інше місто, залишивши йому доньку.
— Важко, але справляємось, — сказав він з легкою усмішкою.
Андрій і Оксана виявилися сусідами. Оскільки Андрій недавно переїхав, раніше вони не зустрічалися.
Наступні місяці їхня дружба зміцніла. Вони почали ходити з дітьми до театру, на святкові ранки, а разом навіть вирушили до парку атракціонів. Дениско й Софійка радісно каталися на каруселях, а Оксана вперше за довгий час відчула, що важкі думки десь зникли. Їй стало легко й світло. Тому що поруч був Андрій — спокійний, надійний і, головне, неймовірно турботливий.
**ГЛАВА 2**
Одного вечора, коли син заснув після активного дня, Оксана вперше за довгі місяці дозволила собі розслабитися. Вона сиділа у невеличкій вітальні, закутавшись у плед, і пила гарячий чай. За вікном вітер гойдав оголені гілки, легенько стукаючи по шибці. Андрій, уклаАндрій, утішивши Софійку, зайшов до Оксани, і так вони сиділи удвох у м’якому світлі настільної лампи, відчуваючи, як їхні серця поступово знаходять спокій і щастя.
